Альма-матер моєї душі… Як шкода, що мною досі не сказано, наскільки тут несказанно. Помережані цівками сонячного проміння стіни, відблиски віконного скла у кришталі чиїхось зіниць, шурхіт осінніх листів, переплетених тугими палітурками книг, розлитий повсюдно в’язкий гамір сплетених розмовами голосів і я… Із грайливим усміхом, застиглим у куточках вуст… Уся до нитки просякнута знаннями та кавою… Із трепетним щастям, яке лелію в ледь теплих долонях… 

Я сповнююся ним по вінця лише тут – в університеті, що став для мене не навчальним закладом, а одвічною любов’ю. Це незбагненне почуття, яке неможливо пояснити, важко описати, проте, на щастя, легко відчути. Досить дозволити собі лише на мить загубитися в манкій тіні коридорів,  розчинитися в нестримному потоці невиспаних, але завжди усміхнених облич, прислухатися до шаленого серцебиття у власних грудях, коли переступаєш вже такий рідний поріг ТНПУ імені В. Гнатюка. 

Ще з першого перехопленого подиху я зрозуміла, що це саме те місце, якому хочеться  присвячувати вірші та карбувати їх на припорошених буденністю скрижалях вже пізнаних мною душ. Знемагаю  від нездоланного бажання закричати на весь світ про те, що навчаюся в одному з найкращих університетів України, маю дивовижну можливість насититися джерельними водами знань та досвіду не просто викладачів, а істинних педагогів, причаститися духовною величчю вкраїнського слова та вкотре переконатися в тому, що на розпутті нелегкого вибору майбутньої професії я звернула у правильному напрямку. 

Так дитинно щаслива, що не в змозі приховати  злукавлено щирих вогників у бурштині карих очей . Вогників, які запалюються щоразу, коли я переступаю поріг навчального закладу,  з яким навіки пов’язана найтоншими струнами розпашілого серця. 

Чому ж я обрала ТНПУ імені В. Гнатюка? Хтозна… Причин настільки багато, що вони сплітаються одна з одною у щось нерозривно цілісне і безмежно жадане. Адже так хочеться думати, що вимріяний мною університет обрав мене сам!