ЗМІ про нас. Свято Світла: зимові звичаї та обряди українців у розповіді ученого-мистецтвознавця ТНПУ ім.В.Гнатюка (ФОТО)
ЗМІ про нас

Свято Світла:

 зимові звичаї та обряди українців

 у розповіді ученого-мистецтвознавця 

ТНПУ ім.В.Гнатюка 



Щойно загориться 6 січня на небі перша зірка, сідають українці за Святу вечерю. На покуті стоїть дідух, а за вікном дзвенять голоси колядників. До хати заходить вертеп. Різдво кличе до церкви, розкриляє народні звичаї та обряди. А там і старий Новий рік наповниться новолітуванням. Щедрівки линутимуть на Водохреще. Так стисло нагадали про великі давні традиції новорічно-різдвяного циклу святкувань. Трохи більше про них розпитали у професора Тернопільського національного педагогічного університету ім.В.Гнатюка Олега Смоляка. 



Професор Тернопільського національного університету ім. В. Гнатюка Олег Смоляк: «Колядниками на Різдво могли бути лише парубки, але аж ніяк не дівчата, бо ж вони мали своє свято — Водохреще»

— «Ми щедруємо й колядуємо під вікном. Щастя-долі вам бажаємо всім гуртом», — нагадають про себе і колядники, і щедрувальники. На українську землю ступають різдвяні свята. Олеже Степановичу, розпочнімо нашу розмову з давнини, з коренів цих веселих і добрих святкувань.

— Наші предки вірили, що світ почався від поєднання світла й води. І тому різдвяні свята трициклічні. Тобто першого дня, 7 січня, за юліанським календарем було свято небесно-денного світла, яке називали Дажбогом, що сучасною мовою означає «податель добра». Через сім днів відзначали свято нічного світла — місяця Уациля, а через п’ять днів — Йорданеорданедане, під час якого вшановували богиню води Дану.

Наші предки вірували в єдиного бога неба Сварога, дружиною якого була Коляда. У ніч із 6 на 7 січня вона народжувала нове сонячне божество Дажбога. Але нечиста сила, задекларована в колядках, щедрівках як Мара, Морена, Марена, ніяк не хотіла такого. Період найнижчого сонцестояння був панівний для нечистих сил. Мара намагалася все зробити, щоб не дати розродитися богині Коляді та не з’явилося нове сонце, інакше поступово втратить силу і згасне. У багатьох переказах, легендах зафіксовано, що Коляда народжувала нове сонячне божество десь у центральному Подніпров’ї у важкодоступному місці. Тож їй були потрібні охоронці, щоб не допустити до неї нечистої сили. Цих охоронців тривалий час називали волхвами (посередниками між богом неба та звичайними людьми). Вони переодягалися у старе лахміття, намазували обличчя сажею, щоб уподібнити себе до нечистої сили, аби Мара гадала, що це її помічники у пошуках Коляди. З найдавніших часів і походить традиція маскування колядників на Різдво.

— Можна назвати хоч приблизно історичний період зародження чи існування такої традиції?

— Деякі сучасні етнолінгвісти кажуть, що найдавніші народні традиційні колядки, щедрівки беруть початок майже 35 тисяч років тому. Важко в таку конкретику повірити, але те, що вони найдавніші, — напевне. Доказ цього — пісні, які супроводжують Різдво. Наведу приклад найдавнішої колядки, щедрівки: «Прала Ганнуся шовкові хусти на леді (льоду — авт.), на леді, на ледівници, в криници». Заспів такої колядки чи щедрівки унормований ритмічно, а ось приспів цілковито речитативний. Це означає, що традиційні народні різдвяні пісні виконували колядники, щедрувальники із заспівувачем. Цим давнім заспівувачем вчені вважають саме волхва. Він, напевно, і складав ці колядки чи щедрівки, а вже приспів виконував весь гурт, який супроводжував його. Цей обряд живе й нині. Традиція давніх колядників, щедрівників, які маскувалися, тривала аж до раннього середньовіччя, тобто до прийняття князем Володимиром Великим християнства.


Добрий вечір тобі, пане господарю. З колядою до професора Олега Смоляка (ліворуч) прийшли студенти. Фото автора

Добрий вечір тобі, пане господарю. З колядою до професора Олега Смоляка (ліворуч) прийшли студенти. Фото автора


— Як відзначення давніх зимових свят збіглося із християнською традицією?

— Звичайно, вкоренити християнство в місцеву традицію було досить важко. І церква пішла найпростішим шляхом: адаптувала свої свята до дохристиянських. Різдво світла вона поєднала з Різдвом Христовим. День нічного світла — місяця Уациля нашарувала на свято Василія Великого — одного з творців святої літургії, а третє — Богоявлення Господнє призвичаїла до Йорданеорданедане.

Церква дуже вміло боролася з дохристиянськими звичаями та обрядами. Щоб витіснити язичницькі колядки, щедрівки, вона творила власні. Їх Іван Франко так і назвав: церковні коляди. І тому вони славили народження Ісуса Христа та були запроваджені в храмах до і після відправи святої літургії, щоб люди їх слухали, вивчали. Потім ці різдвяні пісні поступово перенесли в оселі, де їх виконував господар з родиною.

З дитинства звик, що колядувати ходять хлопці, а щедрувати — дівчата. Нині навіть на Західній Україні у колядничому гурті можуть бути дівчата. Така змішаність у гурті колядників, напевно, з’явилася понад століття тому. Як відомо, дуже важливу роль у підготовці до різдвяних свят відігравала «Просвіта». Це товариство ґрунтувалося на плеканні хорових, драматичних колективів, вихованні солістів-співаків. Хлопчикам і дівчаткам з дитячих хорів було цікаво не лише вивчати тексти колядок і щедрівок, а й ходити колядувати разом. Це було спрямування на традиційний обряд. Це й не дивно: кожна традиція, хоч би якою сильною була, зазнає впливу новацій. Пригадую, в 1950—1960-х роках на Західному Поділлі щедрувати дівчатам хлопці ходили на Марії (8 січня). На Йордан (Водохреще) дівчата співали хлопцям. Так веліла давня традиція. Колядниками на Різдво могли бути лише чоловіки, парубки, хлопчики, але аж ніяк не дівчата, бо ж вони мали власне свято — Водохреще. Адже наші предки сприймали світло як чоловіче світлоносне начало.

Давні дохристиянські колядки, щедрівки були синкретичні в основі. Колядники приходили й питали дозволу в господаря, чи можна заколядувати. Це була лише традиція. Бо жоден з господарів не мав ні морального, ні духовного права їм відмовити.

Але знаю навіть з власного досвіду колядування, що дехто все-таки відмовляв. На Львівщині, скажімо, це називали відпукав, відстукав у шибку.  Відмовляли хіба тоді, коли в хаті лежав покійник.

— Або не мали грошей заплатити за коляду?

— Так, коли не мали грошей або якихось інших подарунків, тоді відбумкували (на Поділлі так називали) — тричі стукали пальцем у шибку. Такі випадки були рідкісними. Бо ж для господаря головним завданням було впустити колядників до хати, адже вони несли добро колядами й щедрівками — своєрідними молитвами (в дохристиянську добу ці пісні мали саме таке змістове навантаження). Наші предки вірували в магію слова, були переконані: якщо їм побажають на Святвечір, різдвяні свята щастя й добра, то цей своєрідний код супроводжуватиме впродовж усього року.

— Коли ж зародилася традиція обдаровування чи віддячування колядникам?

— Традиція ця дуже давня. Казали: «Дякуємо за коляду». Але обдаровували. Адже вірували: якщо обдарують когось, то обдарування прийде й до них самих. Це була своєрідна магія: якщо сказав комусь добре слово, то воно обов’язково повернеться до тебе сторицею. Відповідно якщо матеріально когось обдарував, то й сам матимеш, як підкреслено в одній з коляд, і чорноброву дружину, і овечок, і ягничок та інше добро.

— Чим віддячували, платили за коляду в давнину?

— Різдвяними продуктами. Це було кільце ковбаси, пиріг, яблука, горіхи. В одній з колядок звучить: «Дайте, дядьку, пирога. Якщо не дасте пирога, візьму вола за рога, та й виведу на поріг і викручу правий ріг». Коли ж стала розростатися держава, в обігу з’явилися гроші, то вже колядникам перепадала якась платня. І давали її не лише на Різдво, а й засівальникам на Новоріччя.


— Неодмінними атрибутами Святвечора та Різдва залишаються дідух і дід. Нагадайте, що це за символи й коли їх спалюють.

— Колись був обряд «Молотити діда». Перший засівальник на старий Новий рік приходив раненько, йому давали в руки ціп і він молотив — кілька разів вдаряв по дідуху з покутя. Засівальникові-молотильникові за це давали грошову чи якусь іншу винагороду. Ця традиція існувала навіть після Другої світової війни в центральних районах Західного Поділля.

Дідух — це солома й сіно, які стелили під стіл і на долівку. Тому навіть науковці припускаються помилки, не зауважуючи різниці між дідом і дідухом. Дід чи дідо стояв на покуті, а дідух — на землі, підлозі, тому що на ньому мала телитися худоба, висиджувала потомство птиця. Дідуха, який був на землі, спалювали до сходу сонця на Марії, 8 січня. Такий обряд був знаком замітання слідів, щоб цар Ірод не зміг знайти новонародженого маленького Ісусика. Це була вже християнізована традиція. Дід, що на покуті стояв, символізував давню традицію, а той, що під столом, — християнську. Поняття «дідух» означає дух предків.

— Треба згадати й про святкування 13 січня Маланки. Скажімо, переважна частина Тернопілля не надає цьому святу особливого звичаєвого значення. Тим часом на півдні області, передусім у Борщівському районі, святкування Маланки має вертепний, навіть народнокарнавальний сенс.

— Традиція маланкування через урбанізацію трохи приглушена. Батько розповідав, що в нашому селі неподалік Тернополя ходили і з Маланкою, і з ведмедем. Ходити з ведмедем — це надзвичайно давній звичай, бо ведмідь — це не праукраїнський тотем, нашими символами були коза, кінь. Ведмідь, мабуть, привнесений з якоїсь іншої культури. Він символізував для наших предків господаря, який володіє медом, пильнує за бджолами тощо. Водити козу, ходити з конем, ведмедем — це дохристиянська традиція. Останнім часом перевагу має християнський чинник, тож переважно на Різдво організовують вертепи.

— Однак у багатьох куточках України на Маланку, в ніч перед старим Новим роком водять-таки козу?

— Коза була тотемом місяця. Коли малювали її, особливо підкреслювали ріг, а він означав появу нового місяця. Тож коза була головним культом відзначення другого дня різдвяних свят — Уациля.

— Як готували святвечірський стіл?

— Різдвяна кухня традиційно зберігається й досі. На стіл у Святвечір господині й нині ставлять 12 страв. Наші предки кожен такий наїдок жертвували конкретному місяцю, тому й 12 їх готували. Тепер святвечірський стіл пишний, хоч особливо пісний, нашаровує християнську традицію, бо, по суті, завершує піст.

— Яке ваше улюблене віншування?

— Це віншування культивували здавна в моєму рідному Настасові, я запозичив його у бабусі. Воно лаконічне, але дуже вмотивоване й має сильну енергетику: «Віншую вас, славний господарю, тії свята відпровадити, других дочекати, від століть до століть, доки вам Пан Біг назначив вік. Христос рождається!»

— Славімо Його!


Микола Шот,

Довідково

Олег СМОЛЯК. Народився 1 жовтня 1950 року у с. Настасів поблизу Тернополя. Закінчив диригентський факультет Львівської консерваторії ім. М. Лисенка (1978). З 1978-го до 1981 року був художнім керівником фольклорного ансамблю пісні й танцю «Веснянка». З 1981 року працює в Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка. Вчений у галузі мистецтвознавства та фольклористики, педагог, диригент, культурно-громадський діяч. Доктор мистецтвознавства. Член Національної спілки композиторів України. Лауреат обласної премії в галузі культури у номінації «Етнографія та музейна справа — імені Володимира Гнатюка».


До списку

Приймальна комісія
Тел. (098) 416-65-93 Тел. (095) 565-38-98 Тел. (0352) 53-39-58
Email: pk@tnpu.edu.ua
Гаряча лінія
Тел. (0352) 43-58-80 Email: pravo@tnpu.edu.ua
Ресурси