100 років тому світ побачив книгу Володимира Гнатюка „Коломийки”
На життєвій дорозі нічого не буває з нами без Божого промислу. 100 років тому світ побачив книгу Володимира Гнатюка „Коломийки”, в якій юний Володимир Івасюк знайшов образ "Червоної рути".
„Червона рута” — найзнаменитіша пісня Володимира Івасюка, яка, як і сам образ, давно стала символом усього найкращого, найчистішого в українській естраді. „У фотоальбомі мого сина зберігся цікавий фотодокумент: Володя сфотографований біля пам’ятника Володимира Гнатюка на Личакові у Львові. І це не знічев’я, не випадково. Володя завжди линув до праць Володимира Гнатюка, був добре обізнаний з ними, — писав у листі до Остапа Черемшинського письменник Михайло Івасюк 1 березня 1981 року . — В його бібліотеці є монументальна праця Володимира Гнатюка — „Коломийки”, видані ще 1906 року. Цю книгу нам подарував Анатоль Романович Волков, мій товариш по роботі, нині доктор філологічних наук. Вона зіграла велику роль у творчій біографії мого сина, композитора. Він її читав уважно, вдумливо вивчав. У ній він вичитав про „червону рутоньку”. Ось та коломийка:
Назбирала троєзілля, червону рутоньку,
Та схотіла счарувати мене сиротоньку.
Для сина образ „червоної рутоньки” був хвилюючою знахідкою, несподіваним одкровенням. Майже протягом трьох років він блукав селами, особливо гірськими, шукаючи ключа до загадкового поняття „червона рута”. І він знайшов його нарешті і на Косівщині, і на Путильщині. І ось цей образ у поезії й мелодії Володі набув сили високопоетичного символу. Народ прийняв його до серця, пісня завоювала добрі почуття людей, започаткувавши разом із „Водограєм” та „Баладою про дві скрипки” нову сторінку в українській пісенній культурі. Так принаймні писали в нашій пресі дослідники пісенної лірики на Україні. Поштовх до ліричного відкриття Володі дав, розуміється, Володимир Гнатюк. Тому Володя сфотографувався біля його пам’ятника (у 1973 році): віддав синівську данину любові і шани великій і дорогій Людині, світлій постаті у нашій культурі”.
Буковинець назавжди залишився вдячний своєму тезкові, який і не сподівався, що через 63 роки його праця матиме таке геніальне продовження. Від Бога наша пісня, наша доля…
Мав вроджену феноменальну пам’ять: раз почуту пісню чи казку міг слово в слово повторити навіть через кілька місяців.
„Володимир Гнатюк був найстаршим сином в родині — каже директор Велеснівського етнографічно–меморіального музею Володимира Гнатюка Остап Черемшинський. — Потім народилися сестра Ганна, брати Ілько та Філько.
„Володимир Гнатюк був найстаршим сином в родині — каже директор Велеснівського етнографічно–меморіального музею Володимира Гнатюка Остап Черемшинський. — Потім народилися сестра Ганна, брати Ілько та Філько.
З ранесенького дитинства у Володі проявилися неабиякі здібності, він мав вроджену феноменальну пам’ять: раз почуту пісню чи казку міг слово в слово повторити навіть через кілька місяців. Змалку потрапив він у захоплюючий світ народної творчості, на яку так багате Поділля, сприйняв у спадщину від діда Гілька і баби Марії Богом даний йому дар любові до казок, пісень, легенд, переказів. Навчився самотужки читати, ще не маючи шести рочків”.Замилування до фольклору виявилося у Володі досить рано, хоч і було зразу несвідоме. У батьковій хаті щонеділі й у свята сходилося багато людей, які розмовляли на різні теми та оповідали різні пригоди, анекдоти, казки. Хлопчина вислуховував усе те й затямлював.
Кілька літ ходив вчитися до сільської школи у Велесневі, і хоч переходив „із кляси в клясу” з оцінками „добже і бардзо добже”, та насправді не міг багато навчатися, оскільки школа була „одноклясова”, як майже всі тодішні сільські школи. Батько хотів вислати сина на навчання до міської школи, та незавидні матеріальні статки не давали змоги цього зробити”.
„Восени 1883 року відвіз мене батько до Бучача, — писав у автобіографії Володимир Гнатюк. — Не маючи ніяких зв’язків, мусив записати мене до „припису” до третьої кляси так званої нормальної школи, хоч зі зв’язками прийнято і до вищих кляс. Так само по скінченні третьої кляси не вписали мене до першої гімназіяльної кляси, хоч багато „перескакувало” четверту клясу і вписувалося до гімназії. Мене ж вписали до гімназії аж восени 1885 року і скінчив нижчу гімназію (вищої тоді в Бучачі ще не було) в липні 1889 року”.
Хтозна в яку пору в українстві зародилося це ганебне суспільне явище, коли все вирішували „зв’язки”, але понад 125 років тому вони вже процвітали...
За Австрії нижча гімназія мала шість класів, а вища — повних вісім. Випускники вищої гімназії здавали матуру, тобто екзамени на атестат зрілості. Це давала право вступу до університетів чи політехніки (наші галичани найчастіше навчалися у Львові, Кракові та Відні).
Рідне народознавство стало змістом життя Володимира Гнатюка.
У Бучачі гімназист Володя Гнатюк купив собі нотатку, в яку записував усі пісні, які знав. Казок не записував, списав собі тільки заголовки, тих, що знав і нарахував їх сотню. А коли вчився у третьому гімназійному класі, в Бережанах почала виходити популярна газета „Посланникъ” Льва Джулинського. Один із бучацьких друзів (родина передплачувала видання) давав її почитати Володі. Гнатюк настільки захопився, що в четвертому класі (1884 рік) відважився і послав у Бережани „кілька новинок”. А коли редакція надрукувала їх, послав і „статейку” під псевдом „Рукомишъ” (мабуть, вражало неписаною красою мальовниче казкове село неподалік Бучача і дивовижна скульптура святого Онуфрія з тесаного каменю в сільській церкві, яка належала рукам невідомого тоді майстра, тепер знаного на весь світ Іоанна Пінзеля). Ось так була надрукована перша стаття 15–річного Гнатюка.
Після четвертого гімназійного класу Володя мав вимушений рік паузи в навчанні, тоді зайнявся записуванням народних пісень. Доволі значну їх збірку вислав тоді до ілюстрованої москвофільної газетки „Новый галичанинъ”, що видавав Петро Полянський у Львові, не з симатії до москвофільства, в якім він тоді не дуже розбирався, а тільки тому, що в ній друкували народні пісні. Кілька з них надрукувала газета, а коли видання збанкрутувало, решта пісень Гнатюка пропали.
А в 17 років гімназист Володя вже мав рукописну збірку, що вміщувала понад 500 мелодій.
З причини гострого режиму, який панував у Станіславській гімназії, куди Гнатюк вступив після навчання у Бучачі, не писав нічого у видання. Фольклорні записи пісень і прози продовжував робити вже у Львові, куди переїхав 1894 року. Ще студентом першого курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат. Першу розвідку „Лірники: Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ін. про лірників повіту Бучацького” надруковано 1896–го.
У 1897 році видав першу книжку шеститомника „Етнографічні матеріали з Угорської Русі”. Під керівництвом Івана Франка, з яким заприятелював, редагував етнографічний збірник „Матеріали до української етнології”. Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів: „Руські в Бачці” (1898), „Русини в Угорщині” (1899), „Русини Пряшівської єпархії і їх говори” (1900), „Словаки чи русини” (1901).
Вже у Львові Гнатюк став редактором творів українських і зарубіжних письменників, перекладав українською мовою з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур.
Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків. Створив регулярну мережу для збору етнографічних та фольклористичних матеріалів. Численні праці з порівняльної етнографії, мовознавства, літературної критики, упорядкування та видання фольклористичних матеріалів.
Про справді титанічну наукову роботу велеснянина свідчать близько 300 праць–монографій, статей, рецензій тощо. Загальний обсяг фольклорних збірників, виданих упродовж лише двадцятиріччя (1897–1918), становить близько 6000 сторінок.
Володимир Гнатюк прийшов в українське народознавство, аби своїми руками підняти на висоти всеєвропейської науки такі пласти, що під силу хіба що цілим поколінням.
1894 року Володимир Гнатюк одружився на Олені Майковській, у подружжя народилося четверо дітей: Ірина (1896), Леся (1898), Юрій (1900), Степан (1901, прожив 6 місяців, „дістав гальопове запалення легенів” і помер).
У Бучачі гімназист Володя Гнатюк купив собі нотатку, в яку записував усі пісні, які знав. Казок не записував, списав собі тільки заголовки, тих, що знав і нарахував їх сотню. А коли вчився у третьому гімназійному класі, в Бережанах почала виходити популярна газета „Посланникъ” Льва Джулинського. Один із бучацьких друзів (родина передплачувала видання) давав її почитати Володі. Гнатюк настільки захопився, що в четвертому класі (1884 рік) відважився і послав у Бережани „кілька новинок”. А коли редакція надрукувала їх, послав і „статейку” під псевдом „Рукомишъ” (мабуть, вражало неписаною красою мальовниче казкове село неподалік Бучача і дивовижна скульптура святого Онуфрія з тесаного каменю в сільській церкві, яка належала рукам невідомого тоді майстра, тепер знаного на весь світ Іоанна Пінзеля). Ось так була надрукована перша стаття 15–річного Гнатюка.
Після четвертого гімназійного класу Володя мав вимушений рік паузи в навчанні, тоді зайнявся записуванням народних пісень. Доволі значну їх збірку вислав тоді до ілюстрованої москвофільної газетки „Новый галичанинъ”, що видавав Петро Полянський у Львові, не з симатії до москвофільства, в якім він тоді не дуже розбирався, а тільки тому, що в ній друкували народні пісні. Кілька з них надрукувала газета, а коли видання збанкрутувало, решта пісень Гнатюка пропали.
А в 17 років гімназист Володя вже мав рукописну збірку, що вміщувала понад 500 мелодій.
З причини гострого режиму, який панував у Станіславській гімназії, куди Гнатюк вступив після навчання у Бучачі, не писав нічого у видання. Фольклорні записи пісень і прози продовжував робити вже у Львові, куди переїхав 1894 року. Ще студентом першого курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат. Першу розвідку „Лірники: Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ін. про лірників повіту Бучацького” надруковано 1896–го.
У 1897 році видав першу книжку шеститомника „Етнографічні матеріали з Угорської Русі”. Під керівництвом Івана Франка, з яким заприятелював, редагував етнографічний збірник „Матеріали до української етнології”. Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів: „Руські в Бачці” (1898), „Русини в Угорщині” (1899), „Русини Пряшівської єпархії і їх говори” (1900), „Словаки чи русини” (1901).
Вже у Львові Гнатюк став редактором творів українських і зарубіжних письменників, перекладав українською мовою з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур.
Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків. Створив регулярну мережу для збору етнографічних та фольклористичних матеріалів. Численні праці з порівняльної етнографії, мовознавства, літературної критики, упорядкування та видання фольклористичних матеріалів.
Про справді титанічну наукову роботу велеснянина свідчать близько 300 праць–монографій, статей, рецензій тощо. Загальний обсяг фольклорних збірників, виданих упродовж лише двадцятиріччя (1897–1918), становить близько 6000 сторінок.
Володимир Гнатюк прийшов в українське народознавство, аби своїми руками підняти на висоти всеєвропейської науки такі пласти, що під силу хіба що цілим поколінням.
1894 року Володимир Гнатюк одружився на Олені Майковській, у подружжя народилося четверо дітей: Ірина (1896), Леся (1898), Юрій (1900), Степан (1901, прожив 6 місяців, „дістав гальопове запалення легенів” і помер).
Іван Франко: „Гнатюк — феноменально щасливий збирач усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”
Від 1900 року вчений був редактором усіх видань Етнографічної комісії НТШ, яку очолив у 1916–му. Володи мир Гнатюк став першим професійним науковцем–україністом у Західній Україні. Довгий час обіймав почесну посаду секретаря НТШ у Львові, був секретарем, а згодом й головою Етнографічної комісії НТШ, головним редактором її видань — „Етнографічного збірника” і „Матеріалів до української етнології”, фактичним редактором близько 60 наукових збірників, головним редактором і директором „Української видавничої спілки”. Навіть важко уявити, що все це могла осягнути одна людина. Працьовитість Володимира Михайловича була гідна подиву.
Утім надмірне навантаження негативно відбилося на його здоров’ї: 1902 року в нього з’явилися ознаки туберкульозу, відновилася хвороби астми, нирок, бронхіту... Однак і хворий він не випускав із рук пера. Не маючи змоги особисто їздити в експедиції, організував збирання фольклорних матеріалів через численних кореспондентів.
У 1905–1907 роках, коли в Росії піднялася хвиля протестів проти утисків українського слова, Гнатюк опублікував велику кількість статей про мовне питання в Росії. Під впливом революційного руху 1906 року Валуєвський указ 1876–го було формально скасовано, у чому чимала заслуга належить нашому землякові.
Поважне місце посідає його ім’я в історії української журналістики. Він не лише був багаторічним редактором найвизначнішого літературно–громадського журналу в Україні — „Літературно–наукового вісника” та „Етнографічного збірника”, а й автором десятків статей, рецензентом майже всіх тогочасних українських газет і журналів, закордонної преси, яка стежила за тим, що діється в Україні.
На початку 1914 року Володимир Гнатюк розгорнув інтенсивну підготовку до Першого з’їзду дослідників на терені українознавства з нагоди 100–річчя від дня народження Тараса Шевченка й опрацював проект нового щорічника „Огляд праць і видань про Україну”. Того ж року він очолив підготовчий комітет по вшануванню 40–річчя літературної праці Івана Франка, підготував до друку збірник „Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці” (1916).
Війна перешкодила здійсненню багатьох його задумів. У 1914–1915 роках Гнатюк із сім’єю жив у Криворівні, де продовжував займатися науковою роботою. У цей період значна частина його архіву, що залишилась у Львові, була знищена російськими солдатами.
Після повернення до Львова науковець з притаманною йому енергією почав налагоджувати діяльність НТШ, знов очолив „Етнографічний збірник” та „Матеріали до української етнології”.
Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки. Іван Франко назвав Володимира Гнатюка „феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”.
Усе багатство й розмаїття творчої спадщини Володимира Гнатюка й досі, на жаль, не вивчено. Нині нам випадає нагода осягнути створений ним золотий фонд не лише української чи слов’янської, а й світової етнології.
Від 1900 року вчений був редактором усіх видань Етнографічної комісії НТШ, яку очолив у 1916–му. Володи мир Гнатюк став першим професійним науковцем–україністом у Західній Україні. Довгий час обіймав почесну посаду секретаря НТШ у Львові, був секретарем, а згодом й головою Етнографічної комісії НТШ, головним редактором її видань — „Етнографічного збірника” і „Матеріалів до української етнології”, фактичним редактором близько 60 наукових збірників, головним редактором і директором „Української видавничої спілки”. Навіть важко уявити, що все це могла осягнути одна людина. Працьовитість Володимира Михайловича була гідна подиву.
Утім надмірне навантаження негативно відбилося на його здоров’ї: 1902 року в нього з’явилися ознаки туберкульозу, відновилася хвороби астми, нирок, бронхіту... Однак і хворий він не випускав із рук пера. Не маючи змоги особисто їздити в експедиції, організував збирання фольклорних матеріалів через численних кореспондентів.
У 1905–1907 роках, коли в Росії піднялася хвиля протестів проти утисків українського слова, Гнатюк опублікував велику кількість статей про мовне питання в Росії. Під впливом революційного руху 1906 року Валуєвський указ 1876–го було формально скасовано, у чому чимала заслуга належить нашому землякові.
Поважне місце посідає його ім’я в історії української журналістики. Він не лише був багаторічним редактором найвизначнішого літературно–громадського журналу в Україні — „Літературно–наукового вісника” та „Етнографічного збірника”, а й автором десятків статей, рецензентом майже всіх тогочасних українських газет і журналів, закордонної преси, яка стежила за тим, що діється в Україні.
На початку 1914 року Володимир Гнатюк розгорнув інтенсивну підготовку до Першого з’їзду дослідників на терені українознавства з нагоди 100–річчя від дня народження Тараса Шевченка й опрацював проект нового щорічника „Огляд праць і видань про Україну”. Того ж року він очолив підготовчий комітет по вшануванню 40–річчя літературної праці Івана Франка, підготував до друку збірник „Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці” (1916).
Війна перешкодила здійсненню багатьох його задумів. У 1914–1915 роках Гнатюк із сім’єю жив у Криворівні, де продовжував займатися науковою роботою. У цей період значна частина його архіву, що залишилась у Львові, була знищена російськими солдатами.
Після повернення до Львова науковець з притаманною йому енергією почав налагоджувати діяльність НТШ, знов очолив „Етнографічний збірник” та „Матеріали до української етнології”.
Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки. Іван Франко назвав Володимира Гнатюка „феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”.
Усе багатство й розмаїття творчої спадщини Володимира Гнатюка й досі, на жаль, не вивчено. Нині нам випадає нагода осягнути створений ним золотий фонд не лише української чи слов’янської, а й світової етнології.
На жаль, багатьом творчим задумам Володимира Гнатюка не судилося здійснитися: серце його восени зупинилося 6 жовтня 1926 року. Поховано Володимира Гнатюка у Львові на Личаківському кладовищі. Олена Гнатюк–Майковська виїхала в Гамбург (Німеччина), де померла 12 серпня 1948 року. Там і похована.
У сімейному архіві родини Івасюків зберігається примірник журналу “Україна” за травень 1971 року, де на прохання численної читацької пошти під заголовком “Пісні синіх гір” уміщені ноти і текст “Червоної рути” та розповідь про її перших виконавців — ансамбль “Смерічка” під керівництвом Левка Дутковського з Вижницького районного Будинку культури.
Особливість екземпляра у тому, що на полі біля тексту розмашистим почерком рідною мовою написано: “Схвильований. Дякую. Іван Козловський. 9 травня 1971 року”.
“Звичайно, Володя працював над ”Червоною рутою”, як і над усіма іншими, цілком самостійно, — згадував Батько композитора. — Писалося йому важко, буквально кожен рядок вистражданий. Можливо, один раз і я дав дружню пораду. Пригадую, у Володі спершу було: “У дібровах зелених. По зелених стежках...” Я звернув увагу, що двічі повторюється один і той самий колір. Оце, здається, і вся моя участь...”
Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була,
Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.
Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених.
По яких же шляхах
Ти вернулась до мене?
Mykhajlo Masliy
У сімейному архіві родини Івасюків зберігається примірник журналу “Україна” за травень 1971 року, де на прохання численної читацької пошти під заголовком “Пісні синіх гір” уміщені ноти і текст “Червоної рути” та розповідь про її перших виконавців — ансамбль “Смерічка” під керівництвом Левка Дутковського з Вижницького районного Будинку культури.
Особливість екземпляра у тому, що на полі біля тексту розмашистим почерком рідною мовою написано: “Схвильований. Дякую. Іван Козловський. 9 травня 1971 року”.
“Звичайно, Володя працював над ”Червоною рутою”, як і над усіма іншими, цілком самостійно, — згадував Батько композитора. — Писалося йому важко, буквально кожен рядок вистражданий. Можливо, один раз і я дав дружню пораду. Пригадую, у Володі спершу було: “У дібровах зелених. По зелених стежках...” Я звернув увагу, що двічі повторюється один і той самий колір. Оце, здається, і вся моя участь...”
Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була,
Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.
Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених.
По яких же шляхах
Ти вернулась до мене?
Mykhajlo Masliy
