Водіння кози - одна з найдавніших зимових містерій
Українські звичаї

Водіння кози - одна з найдавніших зимових містерій



Де Коза ходить - там жито родить,
Де Коза рогом - там жито стогом,
Де Коза ногою - там жито копою,
А де не буває - там все вилягає


Водіння кози - одна з найдавніших зимових містерій, що збереглася до наших днів і відбувається на Меланії - 31 грудня (Різдво Місяця), в білорусів з 13 на 14 січня в росіян на Щедрий вечір та на Масляну, в болгарів - 31 грудня (Сурвакі). Коза у традиційній культурі багатьох народів символізує багатство, достаток, урожай і плодючість. А ще - воскресіння сил природи, завмерлих на час зими. Образ цієї тварини пов'язаний із пошануванням померлих предків (Культ Предків).


Походження звичаю

Маска кози відома в багатьох слов'янських і неслов'янських народів, її походження пов'язане з аграрно-магічними культами і вшануванням тотемних тварин (Тотем - предмет або істота, який вважався засновником племені. Як правило, був представлений у вигляді ідола або вважалося, що душа його перебуває в якомусь предметі.). В Україні коза уособлювала місяць і вважалась прапредком дослов'янських племен (див. Коза Седунь). Ціла низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них - О.Знойко, В. Давидюк, Г.Лозко. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі. О.Знойко описав обряд водіння кози на Чернігівщині, де співається про те, що коза постраждала від московитів, а рятує її озброєний козак. Поширення символіки кози-тотема як символа врожаю серед інших античних народів Європи можна пояснити давністю існування цього культу з часів арійської спільності народів (за 1000 років до нашої ери). Це питання тісно пов'язане з питанням етногенезу українського народу і загалом слов'ян, а також походженням індоєвропейської цивілізації (Г.Лозко, О.Знойко). Якщо коза була тотемом племен арійської доби, то не може бути й мови про запозичення слов'янами цього культу від греків чи римлян (Про, що сперечаються безліч дослідників). Вірування про чудесні властивості кози відобразилися в новорічному звичаї "водити Козу". Народну виставу, де головним героєм була Коза, мали слов'янські народи, а також молдавани, вірмени, литовці, румуни та шведи. Водячи Козу на Меланії (у деяких місцевостях - на Різдво, Щедрий Вечір) від господи до господи, люди мали на меті заворожити врожай на майбутній рік, а також, закликавши силу предків, оживити (разом із народженням нового року) творчу енергію всього Роду. Образ кози пов'язаний також із пошануванням померлих предків. Адже душі покійних - це опікуни сільського господарства і скотарства. В обряді виявляється зв'язок дії переодягання з потойбічним світом, а отже, і з померлими родичами. Найхарактернішими ознаками такого одягу були маска (або намащування обличчя сажею чи борошном) і вивернутий вовною назовні кожух (чи будь-який інший одяг). Використовували вивернутий одяг і в обрядах під час "сидіння при мерцях". Він вважався знаком приналежності до потойбічного світу, в якому все не так, як у світі живих - усе "навиворіт". Що тут мертве - там живе, що тут гарне - там потворне, о тут добре - там зле. Окрім цього, ознаками причетності до світу померлих були кошлатість, незвичність одягу, зміна голосу. Сама ж маска ідентифікувалася зі сліпотою. Вона теж позначала представника потойбічного світу, свідчила про особливу магічну силу, якою той володів. Про зв'язок учасників обрядової гри з потойбіччям свідчать і діалоги "козоводів" із господарем дому. Ряджені розповідають, що вони прибули здалеку - з "далекої дороги", - яка у фольклорі завжди є дорогою на той світ. Про те, що й Коза, й Дід, який її водив, пов'язані з потойбіччям, свідчить і солома, яку використовували для виготовлення їхнього вбрання. Діда (тобто перевдягненого Дідом хлопця) навіть називали Солом'яним, бо він мав одяг, бороду та вуса, зроблені із соломи. Солома в традиційній культурі символізує старе, мертве. Адже саме вона залишається після того, як із колосків вилущили зерно - символ життя. У давніх індусів наречену садовили на солому. Пояснення цьому різні: щоб уберегти всіх присутніх у домі від зурочення, щоб наділити домашніх багатством. У солому закутували Діда у словацькому та чеському різдвяних ритуалах. Українці на Різдво стелили на підлозі солому — щоб душі предків у ній збиралися. Перед Різдвом соломою устеляли дім також росіяни й поляки. Після свята солому вимітали і спалювали. На Закарпатті на другий день Різдва її мели до води (наприклад до ріки) і спалювали, називаючи це обрядодійство "палінням діда". В Україні Козу водили (а подекуди й досі водять) так. У гурті розподіляли ролі: Кози, Діда, Баби, Лікаря, іноді - ще й Цигана чи Жида, Міхоноші (котрий збирав дарунки вдячних господарів). Козу іноді споряджали з держака сокири, прив'язавши до нього дві ложки ("роги") та прядиво ("бороду"). Топорище пропихали крізь рукав вивернутого кожуха або сердака. Мекаючи, нічого не бачачи під кожухом, гравець намагався наздогнати котрусь із жінок чи дівчат і штрикнути рогами. Іноді Козу "заманювали" сіллю, закликаючи її до дівочого гурту: "Коць-коць-коць". На Бойківщині Козу "складали" із довгої жердини, на яку накидали кожух навиворіт, причепивши дерев'яну голову зі справжніми рогами. У цьому регіоні України часом розігрували комічну ситуацію, у якій "суддя-біров" організовував продаж кози і цапа. І отой цап "штрикав" рогами дівчат та жінок. На Буковині Коза пустувала й жартувала з дівчатами. На Чернігівщині Козою був парубок у вивернутому кожусі. Козячий хвіст робили із соломи, а на роги вішали дзвіночок. Перед домом Дід питав: "Панове господарі, чи дозволите Козу завести?" Якщо дозволяли, то всі заходили до хати, й починалося веселе дійство. Коза кумедно стрибала, аби господарі гарненько посміялися. Адже сміх - це символ життя. Зазначимо, що образ кози, серед інших тваринних символів, присутній і в карпатських поховальних забавах. Первісний магічний характер ці ігри вже втратили, проте з давніх-давен метою їх було саме викликати ритуальний сміх, що мав зберегти життя й не дати покійникові забрати з собою ще когось. У багатьох варіантах текстів, які супроводжують гру з Козою, йдеться про її вбивство. Коза падає і помирає. Дід бідкається, Баба голосить. Приходить Лікар, "надуває жилу" Козі, й вона оживає. Разом з нею, за символічними уявленнями, оживає і природа. Цікаво, що часто воскресає Коза вже у вигляді Цапа (Козла). Життя природи люди звикли ототожнювати зі своїм життям, людину - із природою. А в період, коли вмирало старе й народжувалося нове, люди в обрядах символічно поєднувалися зі своїми предками. Для того, приміром, щоб відвернути від себе можливу смерть. А ще смертю-народженням Кози викликати в завмерлій на зиму природі весняне воскресіння. Власне, так з'явилася ідея "офірного цапа" - тварини-жертви. Ще в XIX ст. у чехів та в деяких районах у німців існував обряд: цапа з позолоченими рогами, прикрашеного квітами та стрічками, скидали з місцевої дзвіниці або якогось узвишшя. Цей жорстокий звичай, проте з цілою низкою гумористичних сценок, проводили 25 липня на день св. Якуба. Учасники дійства по тому ретельно збирали кров убитої тварини, яка, за віруваннями, мала лікувальні властивості: зцілювала рани, допомагала від серцевих нападів, нею обкурювали переляканого. Під час різдвяного обходу з Козою люди вже тільки імітували її смерть. Та й самої тварини вже не було - її роль, як ми знаємо, грав чоловік або хлопець. Уявлення про козу знайшли відображення і в народному соннику. Чорна коза сниться - до біди, біла - до якоїсь вигоди. Стадо кіз - до багатства.


Отак згадує про Щедрий Вечір добродій Свирид Галушка з Київщини.

Обряд "Водіння Кози"

«Як було мені років дванадцять, - продовжує Свирид Галушка, - водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хати мінялися, бож кожному цікаво бути козою . . .
- Як же ви робили козу?
- Та як - оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина - роги. Тоншого - вставляємо в розколину і в'яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев'яні ложки - вуха. На протилежному кінці обруча - ломачка з віхтиком: це хвіст. Кому припаде бути козою, одягає обруч - щоб ріжки приходились на голову, а хвіст - за спину. Накидають кожуха - вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу — це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком - «крутить хвостом». Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало - це найменший з хлопців перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить - просить сала. Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять. Приходимо до хати, один біжить під вікно і гукає:
- Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла! А дядько ніби відмовляється — так належиться по звичаю:
- Немає де тій козі розгулятися - ТІСНО в хаті!
- Та пустіть, бо змерзла!
І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
- Та я вже пустив би, але ... що дядина скаже?
Козовод — до дядини:
- Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
- Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
- Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!... 
- Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!
Коза знову: «Ме-е-е!»
- Та йдіть уже, йдіть... Тільки добре співайте!
Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними - «кіт», а за «котом» - всі щедрівники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали - не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:

Нуте, панове, 
Нуте, мурове, 
Поставайте вряду, 
Я козу веду!

«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні - витанцьовують. А діти смикають - то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса... тішаться! Щедрівники всі хором співають: 
 

Наша козиця - 
Вже стара птиця, 
Недавно з Києва, 
З довгими кісьми:
- Ногами стопчу,
- Рогами сколю,
- Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята - за козенята.
Де взявся заєць
Став козу лаять:
- Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скокі
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Та й накормила!
Ой. не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
З острова Хортиці!
Що перший стрілець -
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо.
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.
«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі: Треба козиці три куски сала.
«Кіт»: Мяу, мяу ... сала! 
Щоб коза встала.

Хор: 

Ой, устань, козо. 
Та й струсися! 
По цьому дому. 
По господарю 
Ізвеселися!


















«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:

Ой, слухай, козо, 
Де труби гудуть, 
Там млинці печуть, 
То і нам дадуть!
«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:
Хозяїн іде пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки -
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!

Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом - в один голос:
- Будьте здорові з празником! Старший козовод - до «кози»:
- Кланяйся хазаїну й хазайці! «Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям - по черзі.
Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п'ять грошей. «Кіт» - до господині:
- Мяу, мяу ... сала, щоб коза брикала!
Козовод: - Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!
- Нема сала, миша вкрала! - говорить господиня. Або: Сало - погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!... А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало - «котові» в торбу, пиріг - у мішок козоводові, а гроші - в скриньку скарбникові. Виходячи з хати, щедрівники кажуть: - Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждали! Вийшли на вулицю, оглянулись навколо - скрізь темно . .. Село вже спить, тільки ген-ген, на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод: - Хлопці, ходім! Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою», - поскидали машкари, за стіл сідають. Ми всі разом: - Ме-е-е!... Дівчата, чуємо, гукають: - Козоводи прийшли, пускайте їх до хати! Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій «дохід» - на стіл ... Гуляємо всі разом!

Джерело








До списку

Гаряча лінія
телефон: 43-58-80 email: pravo@tnpu.edu.ua
Ресурси
Natural Natural Natural