Коли вперше відчиняєш перед собою браму цього міста, то мимоволі зачудовуєшся. Перехоплює подих від унікальної атмосфери. Настільки молодий і водночас не обділений своєю історією Тернопіль усміхається тим, хто усміхається йому. І, зрозуміло, – я йому теж усміхнулась.
Школа привила мені незвичне бажання навчати. Дарувати частинки свого досвіду та знання молодому поколінню. Відчувати свій внесок у свідомість молодого підростаючого покоління українців. І от, коли дійшла до завершення середньої освіти і я з атестатом у руках гордо іменувала її повною, прийшов час вибору. Чи варто й далі слухати своє серце і йти по наміченому шляху, шляху Педагога? І відповідь - однозначно так.
З вищим навчальним закладом вибирати довго не прийшлось. Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка снився мені ще від тоді, коли я вперше усвідомила, що школу рано чи пізно покидати прийдеться.
Зазначу, що назвати університет імені Володимира Гнатюка просто будівлею, це те саме, що охрестити Мону Лізу обмазаним фарбами древнім полотном. Педагогічний - це насамперед люди. Сім'я. Місце, списане, мов з якогось фентезійного світу, де довжелезними коридорами Університету ходять мудреці і відкривають перед учнями своїми нові вершини пізнань. Їй Богу, саме таким враженням я переповнилась по самі вінця щойно процес навчання і знайомств захопив мене у свій танок. Викладачі, які миттєво ставали близькими друзями, завжди усміхнені студенти та студентки із книжками в руках і сумками на плечах...
День відкритих дверей став переломним у моєму буремному житті. І я дуже швидко утямила, де моє місце. Увечері того дня відправилась додому. Однак моя душа вже залишилась там.
А у вересні, коли Тернопільський національний педагогічний університет прийняв мене у свої ряди, я сповнилась справжньою гордістю. Розправила плечі, трішки вище підвела голову - я відчула клекітливе відчуття щастя від усвідомлення себе студенткою Педагогічного. Як кажуть, мрії почали збуватись.
І ось я вже стою на його порозі. Зарахована в ряди еліти, стала студенткою. Покинула дім, щоб пізнати для себе нових людей, нові знання, емоції, бажання, прагнення, мрії, врешті-решт. Педагогічний відкрив в мені багато прихованих мрій. Але не через це я полюбила його, мов найближчого мені рідного друга. Ні, справжню пристрасть до близьких тепер серцю стін я відчула, коли замість пригорщі мрій, перспектив і амбіцій я отримала ще й шляхи їхньої реалізації.
Але спустимося вже з небесного раю в рай земний. Високий рейтинг приваблює, щедро поливаючи душу бальзамом усвідомлення того, що такий доволі престижний виш так близько, і що туди є можливість вступити. Довузівська підготовка стала певним ритуалом знайомства із викладачами. Сказати, що це люди найвищої категорії - так звана еліта ремесла навчання - значить промовчати. І я мовчала. Мовчала і слухала з "відкритим ротом", поки вони дзвінкими голосами заливали в наші вуха все нову й нову інформацію, яка не могла не тішити та не збурювати душу.
Після того все понеслось, закрутилось і завертілось. Уже знайомі викладачі сповнювали наші молоді серця мудрістю, оптимізмом, вірою в щасливе майбутнє як наше, так і всенької України. Вони привили нам любов до праці, а найперше – до рідного слова. Факультет філології і журналістики навчив нас по-справжньому цінувати велич української мови.
А скільки всього можна говорити про заходи в Педагогічному імені Гнатюка. Не наслухаєшся. Спочатку й я віри не йняла, що студентське життя наскільки сповнене різними подіями, але дуже швидко думка моя змінилась. Кожного місяця до університету приїжджали відомі письменники. Вони ділились досвідом, прививали любов до літератури. А найкраще із всього було те, що існувала можливість абсолютно всі зустрічі з ними! Ще б пак, спілкування з такими неординарними особистостями викликає легке головокружіння від почутих істин, а разом із тим і ще більше прагнення "вивчитись" і стати однією з них.
Але я знову захопилась. Престиж кожного вищого навчального закладу прямо залежить від його випускників. Є чим похвалитись і педагогічному імені Гнатюка. Десятки колишніх студентів, які зараз займають керівні посади в різних установах і сотні звичайних педагогів - просто хороших та розумних людей, які скромно виконують свій обов'язок в навчальних закладах всієї Західної України.
От все веду мову про людей і зовсім забула згадати й самий університет як будівлю. Але не як квадратний сірий корпус, як може одразу здатись, а як справжній, воістину неповторний витвір мистецтва. Скромний за мірками багатьох парадний вхід відкриє перед вами справжнє царство науки та знань. Маса аудиторій, ціле студмістечко із розкиданими гуртожитками та корпусами, неймовірна актова зала, де збираються глашатаї різних міст та культур, щоб поділитись своїм, святим.
Знаєте, переповідаючи свої враження, можу впевнено сказати: хоча в мене за плечами лиш незакінчений перший курс, однак я вже стільки всього дізналась нового, пізнала мудрість стількох людей. Неймовірно. Перехоплює подих. Спогади на все життя про найкраще із можливих студентське життя. Не помилилась із вибором, як то кажуть. Хех, Тернопільський національний педагогічний університет ім. В.Гнатюка - ти найкращий!
Мрії здійснюються!
Синичка Марія Михайлівна,
cтудентка факультету філології і журналістики
Тернопільського національного
педагогічного університету ім. В.Гнатюка