На життєвій дорозі нічого не буває з нами без Божого промислу. 100 років тому світ побачив книгу Володимира Гнатюка „Коломийки”, в якій юний Володимир Івасюк знайшов образ "Червоної рути".
„Червона рута” — найзнаменитіша пісня Володимира Івасюка, яка, як і сам образ, давно стала символом усього найкращого, найчистішого в українській естраді. „У фотоальбомі мого сина зберігся цікавий фотодокумент: Володя сфотографований біля пам’ятника Володимира Гнатюка на Личакові у Львові. І це не знічев’я, не випадково. Володя завжди линув до праць Володимира Гнатюка, був добре обізнаний з ними, — писав у листі до Остапа Черемшинського письменник Михайло Івасюк 1 березня 1981 року . — В його бібліотеці є монументальна праця Володимира Гнатюка — „Коломийки”, видані ще 1906 року. Цю книгу нам подарував Анатоль Романович Волков, мій товариш по роботі, нині доктор філологічних наук. Вона зіграла велику роль у творчій біографії мого сина, композитора. Він її читав уважно, вдумливо вивчав. У ній він вичитав про „червону рутоньку”. Ось та коломийка:
Назбирала троєзілля, червону рутоньку,
Та схотіла счарувати мене сиротоньку.
„Володимир Гнатюк був найстаршим сином в родині — каже директор Велеснівського етнографічно–меморіального музею Володимира Гнатюка Остап Черемшинський. — Потім народилися сестра Ганна, брати Ілько та Філько.
У Бучачі гімназист Володя Гнатюк купив собі нотатку, в яку записував усі пісні, які знав. Казок не записував, списав собі тільки заголовки, тих, що знав і нарахував їх сотню. А коли вчився у третьому гімназійному класі, в Бережанах почала виходити популярна газета „Посланникъ” Льва Джулинського. Один із бучацьких друзів (родина передплачувала видання) давав її почитати Володі. Гнатюк настільки захопився, що в четвертому класі (1884 рік) відважився і послав у Бережани „кілька новинок”. А коли редакція надрукувала їх, послав і „статейку” під псевдом „Рукомишъ” (мабуть, вражало неписаною красою мальовниче казкове село неподалік Бучача і дивовижна скульптура святого Онуфрія з тесаного каменю в сільській церкві, яка належала рукам невідомого тоді майстра, тепер знаного на весь світ Іоанна Пінзеля). Ось так була надрукована перша стаття 15–річного Гнатюка.
Після четвертого гімназійного класу Володя мав вимушений рік паузи в навчанні, тоді зайнявся записуванням народних пісень. Доволі значну їх збірку вислав тоді до ілюстрованої москвофільної газетки „Новый галичанинъ”, що видавав Петро Полянський у Львові, не з симатії до москвофільства, в якім він тоді не дуже розбирався, а тільки тому, що в ній друкували народні пісні. Кілька з них надрукувала газета, а коли видання збанкрутувало, решта пісень Гнатюка пропали.
А в 17 років гімназист Володя вже мав рукописну збірку, що вміщувала понад 500 мелодій.
З причини гострого режиму, який панував у Станіславській гімназії, куди Гнатюк вступив після навчання у Бучачі, не писав нічого у видання. Фольклорні записи пісень і прози продовжував робити вже у Львові, куди переїхав 1894 року. Ще студентом першого курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат. Першу розвідку „Лірники: Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ін. про лірників повіту Бучацького” надруковано 1896–го.
У 1897 році видав першу книжку шеститомника „Етнографічні матеріали з Угорської Русі”. Під керівництвом Івана Франка, з яким заприятелював, редагував етнографічний збірник „Матеріали до української етнології”. Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів: „Руські в Бачці” (1898), „Русини в Угорщині” (1899), „Русини Пряшівської єпархії і їх говори” (1900), „Словаки чи русини” (1901).
Вже у Львові Гнатюк став редактором творів українських і зарубіжних письменників, перекладав українською мовою з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур.
Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків. Створив регулярну мережу для збору етнографічних та фольклористичних матеріалів. Численні праці з порівняльної етнографії, мовознавства, літературної критики, упорядкування та видання фольклористичних матеріалів.
Про справді титанічну наукову роботу велеснянина свідчать близько 300 праць–монографій, статей, рецензій тощо. Загальний обсяг фольклорних збірників, виданих упродовж лише двадцятиріччя (1897–1918), становить близько 6000 сторінок.
Володимир Гнатюк прийшов в українське народознавство, аби своїми руками підняти на висоти всеєвропейської науки такі пласти, що під силу хіба що цілим поколінням.
1894 року Володимир Гнатюк одружився на Олені Майковській, у подружжя народилося четверо дітей: Ірина (1896), Леся (1898), Юрій (1900), Степан (1901, прожив 6 місяців, „дістав гальопове запалення легенів” і помер).
Від 1900 року вчений був редактором усіх видань Етнографічної комісії НТШ, яку очолив у 1916–му. Володи мир Гнатюк став першим професійним науковцем–україністом у Західній Україні. Довгий час обіймав почесну посаду секретаря НТШ у Львові, був секретарем, а згодом й головою Етнографічної комісії НТШ, головним редактором її видань — „Етнографічного збірника” і „Матеріалів до української етнології”, фактичним редактором близько 60 наукових збірників, головним редактором і директором „Української видавничої спілки”. Навіть важко уявити, що все це могла осягнути одна людина. Працьовитість Володимира Михайловича була гідна подиву.
Утім надмірне навантаження негативно відбилося на його здоров’ї: 1902 року в нього з’явилися ознаки туберкульозу, відновилася хвороби астми, нирок, бронхіту... Однак і хворий він не випускав із рук пера. Не маючи змоги особисто їздити в експедиції, організував збирання фольклорних матеріалів через численних кореспондентів.
У 1905–1907 роках, коли в Росії піднялася хвиля протестів проти утисків українського слова, Гнатюк опублікував велику кількість статей про мовне питання в Росії. Під впливом революційного руху 1906 року Валуєвський указ 1876–го було формально скасовано, у чому чимала заслуга належить нашому землякові.
Поважне місце посідає його ім’я в історії української журналістики. Він не лише був багаторічним редактором найвизначнішого літературно–громадського журналу в Україні — „Літературно–наукового вісника” та „Етнографічного збірника”, а й автором десятків статей, рецензентом майже всіх тогочасних українських газет і журналів, закордонної преси, яка стежила за тим, що діється в Україні.
На початку 1914 року Володимир Гнатюк розгорнув інтенсивну підготовку до Першого з’їзду дослідників на терені українознавства з нагоди 100–річчя від дня народження Тараса Шевченка й опрацював проект нового щорічника „Огляд праць і видань про Україну”. Того ж року він очолив підготовчий комітет по вшануванню 40–річчя літературної праці Івана Франка, підготував до друку збірник „Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці” (1916).
Війна перешкодила здійсненню багатьох його задумів. У 1914–1915 роках Гнатюк із сім’єю жив у Криворівні, де продовжував займатися науковою роботою. У цей період значна частина його архіву, що залишилась у Львові, була знищена російськими солдатами.
Після повернення до Львова науковець з притаманною йому енергією почав налагоджувати діяльність НТШ, знов очолив „Етнографічний збірник” та „Матеріали до української етнології”.
Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки. Іван Франко назвав Володимира Гнатюка „феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”.
Усе багатство й розмаїття творчої спадщини Володимира Гнатюка й досі, на жаль, не вивчено. Нині нам випадає нагода осягнути створений ним золотий фонд не лише української чи слов’янської, а й світової етнології.
У сімейному архіві родини Івасюків зберігається примірник журналу “Україна” за травень 1971 року, де на прохання численної читацької пошти під заголовком “Пісні синіх гір” уміщені ноти і текст “Червоної рути” та розповідь про її перших виконавців — ансамбль “Смерічка” під керівництвом Левка Дутковського з Вижницького районного Будинку культури.
Особливість екземпляра у тому, що на полі біля тексту розмашистим почерком рідною мовою написано: “Схвильований. Дякую. Іван Козловський. 9 травня 1971 року”. “Звичайно, Володя працював над ”Червоною рутою”, як і над усіма іншими, цілком самостійно, — згадував Батько композитора. — Писалося йому важко, буквально кожен рядок вистражданий. Можливо, один раз і я дав дружню пораду. Пригадую, у Володі спершу було: “У дібровах зелених. По зелених стежках...” Я звернув увагу, що двічі повторюється один і той самий колір. Оце, здається, і вся моя участь...”
Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була,
Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.
Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених.
По яких же шляхах
Ти вернулась до мене?
Mykhajlo Masliy