студентка факультету філології і журналістики
Юліана Нестерович
Я ці верби люблю
Я ці верби люблю. Я сама – ця верба.
Я заплутаюсь в косах трави…
Ці дороги найперші я в світі пройшла
З найдорожчими серцю людьми.
Я люблю ці поля. Я – п’янкий вітерець,
Що ночами колише жита.
Тут молитви до Бога летять навпростець,
Кожна днина – завжди золота
Я ці зорі люблю. Я сама – ця зоря…
Я розтану у шумі дощів…
Там, де сонця останній покіс догора, -
Херувими співають вночі.
Я люблю ці луги. Я – ромашка в траві,
Я – сльозинка на віях весни.
Тут сміються і плачуть дуби вікові,
І казкові зимують тут сни.
Я люблю цих людей. Я – сама ця любов…
Хоч багато доріг, а проте
Наймиліша з усіх – та, що кожен пройшов,
Що до рідного дому веде.
Дорога осіння
Наплакала осінь пожовклого листя,
Наплакала осінь дощів.
Дорога осіння – сумна і терниста,
Та хтось тій дорозі радів.
Дорога осіння – уся в зорепадах,
В багряних намистах калин.
Осіння душа – загадкова монада
У сріблі холодних сльозин.
Наплакала осінь тепла ностальгії,
Наплакала нам хризантем.
Осіння душа – неприборкана мрія,
Дорога у вічний Едем.
Наплакала осінь веселок барвистих,
Наплакала осінь плащів.
Дорога осіння – сумна і терниста,
Та хтось тій дорозі радів.
Пожовтіло листя – і жовтіє небо
Пожовтіло листя – і жовтіє небо…
А мені від тебе ласки більш не треба.
Опадає листя та й землі на груди,
А мені все рівно, що там скажуть люди.
Я зберу в долоні золотисту пряжу
І про нас нічого подрузі не скажу.
А забуті вірші нагадає вітер,
Ми були в коханні щирі неофіти.
Мабуть, просто в долі трохи інші плани,
Долі що до того, що у нас кохання?
Може, дощ кислотний нам на серця нам випав,
Пожовтіле листя пожовтіло в липні.
Я торкнуся небес ненароком
Я торкнуся небес ненароком
Не руками, а тільки пером.
Котик Кузя – рудий лежебока –
Помуркоче мені перед сном…
І здивовано гляне на Музу,
Що присіла собі край вікна…
І напишу я віршик про Кузю
І веселе котяче життя.
А хмаринки – високо-високо…
А в повітрі так пахне добром!
Як чудово ось так, ненароком,
Доторкатися неба пером!
Я – із дощу
Я – із дощу,
з вербиці ніжно-мрійної,
я із зелених косів осоки…
Зі споришу,
із айстри я осінньої,
мене зростили роси й моріжки.
Я – з чебрецю,
з барвінку, з рути-м’яти я.
А ще з веселки в синіх небесах!
Я з полину,
і з мріями крилатими
несу планету на своїх руках!
