Таланти ТНПУ:

 нові успіхи Людмили Захарук

Доцент кафедри української мови та методики її навчання факультету філології і журналістики Лариса Михайлівна Головата продовжує відкривати для нас таланти студентів та випускників університету. 

Людмила Захарук навчалася в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка на інженерно-педагогічному факультеті. Здобула дві спеціальності: «Вчитель технологічної освіти» та «Викладач у галузі комп’ютерних технологій». Два роки працювала інженером на факультеті філології і журналістики ТНПУ, а сьогодні вона вчитель інформатики та фізики.

Зі своїми учнями на екскурсії

З дитинства любить займатися бісероплетінням (у 2016 році потрапила в Книгу рекордів України за найбільший витканий рушник з бісеру), багато часу приділяє виготовленню новорічних кульок з бісеру, великодніх писанок та виробленню прикрас з бісеру. Пише вірші, захоплюється музикою і не зраджує вибраній професії. Працює над власною збіркою віршів та над написанням особистого сайту.

Вашій увазі пропонуються вірші з доробку Людмили Захарук та світлини її виробів.

 
-  Великодні писанки з бісеру
-  Новорічні кульки з бісеру

***

Їй не потрібні були квіти, ресторани

І закордонне дороге вино.

Вона хотіла просто трішки щастя

Й щоб дарували їй своє тепло.

Їй не потрібні були клуби і тусовки,

Не модний гаджет і айфон новий,

А тільки той, хто скаже тихо їй на вушко:

«Я поруч... Я назавжди твій...»

Вона хотіла, щоб її кохали,

Волосся заправляли, як колись.

Вона хотіла знати, що він поруч,

І що її бажання все-таки збулись

Вона хотіла людям довіряти,

Робити справи їм благі,

Щоб розуміли і були відкриті з нею,

Щоб не попадались «яблука гнилі».

Та ні, на жаль, писала вона вірші,

У них хотіла щось таки сказати,

Хотіла людям вірити й любити,

І щастя свого дочекатись.

***

Ти пам’ятаєш? – Ми гуляли вечорами

Колись, давно, в минулому житті.

Ми будували на життя з тобою плани,

А зорі нам світили уночі.

Ти пам’ятаєш? – Ми були щасливі,

Із острахом дивились в майбуття.

Розмови наші всі такі невинні

І наші щирі, справжні почуття.

Ти пам’ятаєш? – Мої карі очі,

А як мені волосся вітер розвівав.

Ті наші довгі і осінні ночі,

Коли мене у себе закохав.

Ти пам’ятаєш? – Всі наші фото в телефоні,

З тобою ми були тоді, як діти.

Усі місця і вулиці такі знайомі,

А нам хотілося до ранку так сидіти.

Ти пам’ятаєш? – Ми були ще зовсім бідні,

Не знали, що буде завтра з нами,

Були такі ми молоді й наївні,

Ти пам’ятаєш? – Ми були щасливі…

Чи знаєш ти, як пишу я вірші?

Про кого думаю, коли я засинаю.

Чи знаєш ти мої усі думки?

Та який біль на серці я тримаю?

Чи знаєш ти, яка у мене доля?

Хто моє щастя, а хто ворог мій?

Що думають про мене всі знайомі,

І скільки загубилось в мене мрій?

Ти думаєш, усе я маю просто?

Робота, друзі і моє кохання.

Усе прийшло, немов «по мосту»,

Та було все значним бажанням?

А знаєш, як почала я писати

Та стала для усіх така хороша?

Та стільки ж довелось мені упасти,

А як на хліб не вистачало грошей?

Як той, кого кохала до нестями,

Хто був моїм коханням першим,

Вже іншу обнімає вечорами,

Слова кохання їй на вушко шепче.

Людей близьких я втратила потроху,

І друзі чомусь стали ворогами.

Знайшла в житті вже іншу я дорогу

Та пишу вірші пізно вечорами.

Тож не кажи, що знаєш все про мене,

Що мені завжди дуже легко.

Ти проживи моє життя шалене,

Й тобі до мене ой як ще далеко…

***

Здається, ми забули, що таке життя?

Таке нестримне, справжнє і реальне…

Забули, як це просто жити,

А не сидіти до ночі в онлайні.

Ми зараз в Інтернеті звикли все:

Навчатись, спілкуватись та кохати.

Тепер, щоби освідчитись в коханні,

Достатньо просто смайлик і сердечко надіслати.

Ну, що ж, і друзі стали віртуальні

У ZOOMі,  Viberі чи Skypeі.

Потрібно взяти в руки телефон

І у дворі тепер уже їх не чекайте.

А де ж? Де ж ділося все справжнє?

Де справжні друзі і палке кохання,

Коли ми жили всі без Інтернету

І як виконували заповітні всі бажання.

Багато скаже: «В нас таке життя».

Потрібно по-новому жити й працювати,

А всі події, які склались в нас,

Із часом зможемо ми подолати…

***

Помолимось за тих, хто є на небесах,

Хто цього року Паски не скуштує,

Хто назавжди із нами у серцях,

Й за тих, за ким щоночі ми сумуєм.

Помолимось тихенько при собі,

Молитву щиру Богу посилаєм.

За тих, кого любили при житті,

А після смерті тихим словом ми згадаєм.

За того, хто Великдень в небі зустрічає,

Хто був для нас опіка і опора.

Тепер він тихо, наче ангел, нас охороняє

Від бід, нещастя і хвороби.

Хто всю любов віддав свою сповна

І за життя не встиг всіх слів сказати.

Його в Великдень біля нас нема,

Нема кому тепер із нами жартувати.

Тож зараз запалімо свічку в пам’ять,

Молитву тиху в домі промовляймо...

Згадаймо ще раз тих, хто в небесах,

Хто перший раз Великдень в небі зустрічає.

***

Колись давно мене спитали,

Чого найбільше у житті  я хочу:

Курорти, бізнес, нову машину

Чи полетіти за кордон, коли захочу?

Найперше – хочу я родину,

Кохати й щоб мене кохали,

Щоб разом в горі, радості, незгодах

Своє сімейне щастя збудували. 

Щоб наші дітки бігали по хаті,

Шуміли, веселились і сміялись.

Як Бог дасть: двоє, троє, може, більше...

І на порозі кожен раз нас зустрічали.

А ще я хочу, щоб була здорова мама,

Гордилась мною, міцно обіймала.

І, як в дитинстві, щоб до неї притулилась.

«Ти молодець!» – ось так вона мені сказала.

Не потрібні мені гроші і дарунки,

Ні модний одяг, золоті прикраси...

Щоб ті, кого люблю, були здорові – 

Ось це для мене є найбільше щастя.