“Незвично бачити сусідку по кімнаті
в ролі конкурентки”:
дві студентки-подруги з ТНПУ -
про роботу в журналістиці
Вони різні, але мають однакові імена та професію. Йдеться про героїнь нашого матеріалу – Юлію Іноземцеву та Юлію Пацкаль. Дівчата три роки тому вступили до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка і з того моменту пов'язують своє життя із журналістикою. За декілька років дружба двох студенток тільки зміцніла. Вони – сусідки по кімнаті, кращі подруги та колеги.
“Ми разом і їмо, і переживаємо спільні проблеми, а тепер ще й бігаємо до сховища під час тривоги”, – з усмішкою каже Юлія Пацкаль про свою коліжанку.
Про досвід роботи у тернопільських медіа і те, що змінилось у редакціях, коли відбулось повномасштабне вторгнення, спілкуємось із двома журналістками-початківицями.
- Дівчата, розкажіть у якому медіа працюєте та як до нього потрапили?
Юлія Пацкаль:
Я працюю на інтернет-телебаченні Тернопільський медіа центр (ТМЦ.Інфо). Була учасницею школи журналістики, яку організував Тернопільський прес-клуб. І коли прийшов час практики, звернулась до голови прес-клубу Анжели Кардинал. Вона мені порадила ТМЦ. Інфо. Там і минула моя практика, після чого мені запропонували роботу.
Юлія Пацкаль бере інтерв'ю
Спочатку було важко, бо що таке той сюжет і як його писати я й не знала. Але я вчилася і далі продовжую навчатися. Зараз коли дивлюсь свій перший стендап про поліетиленові пакети, думаю: “Юля, Юля... Це ж зовсім не ти”. Але це круто потім бачити свої помилки, і розуміти, що ти ростеш. Ось скоро буду святкувати рік роботи у цьому виданні.
Начитка сюжету
Юлія Іноземцева:
Працюю в медіакорпорації "RIA". Наші філії є в кожних містах України. Я – журналістка Тернопільської філії. Ми працюємо на двох платформах: у онлайн-виданні “20 хвилин “ і газеті "RIA плюс", яка, на жаль, в умовах воєнного часу не виходить. З “20 хвилин” мене трішки пов'язала доля. Позаминулого року, коли були осінні вибори до міської ради, нас з деякими моїми одногрупниками запросили у видання допомагати проводити опитування: “За кого тернополяни голосували на виборах?”.
Робочі моменти Юлії Іноземцевої
Минулого року я зі своїм хлопцем Остапом вирішили піти на практику саме в це видання. Після того, я думала, що мій шлях на “20 хвилин” закінчений. Виявилось, що ні. В кінці січня, редакторка Наталя Бурлаку запросила мене на стажування, яке мало тривати три місяці. Проте з початку повномасштабного вторгнення колектив нашої редакції зменшився. От і мене взяли на роботу фактично з місяцем стажування. Тепер я працюю повноцінно. Мені подобається їхній формат роботи, та й взагалі формат онлайн-видання. Бо що таке універсальне медіа? Ти маєш робити все: і писати тексти, і вміти гарно фотографувати й брати аудіокоментарі в людей. Зараз ми ще почали монтувати мінісюжети, користуватися професійними камерами.
Творча Юлія Іноземцева
– Як комунікуєте з операторами? Чи не виникають труднощі?
Ю.П.: Виникають. Але це робочі моменти. То забудемо акумулятор до камери, мікрофон, батарейки. Бувало посередині інтерв'ю оператор казав, що забув вставити картку. Бувало прослуховую синхрон, а там немає звуку. Стараємось вирішувати проблеми в міру їх надходження. Ми за цей час навчились бути командою.
Ю.І.: Ми – онлайн-видання, а не телебачення. Почали знімати сюжети відносно нещодавно. Нам передали дуже хорошу, професійну техніку, як журналістам, які повноцінно працюють в умовах війни. Довелось цю техніку освоювати мені й моєму колезі Вадиму. От він в нас у оператор, а я – репортерка. Уже навчилася працювати з мікрофоном, зі спеціальною технікою, яка записує аудіодоріжки, закадровий голос під сюжети. Вадим більше засвоює навички відео – ракурси, налаштування камери. Зняли ми сюжетів ще не так багато. Практикували вже і опитування, і прості події, на які їздили. Труднощів в нас, напевне, не виникає. У нас робота збалансована. Я йому часто кажу, що потрібно зняти для того чи того матеріалу. Іноді він сам це прекрасно розуміє і просто робить. Ми вже навіть останні рази почали використовувати різні медійні фішки – жести, міміку, специфічний погляд, який дає зрозуміти коли зйомку розпочати чи припинити. Сподіваємося, що через деякий час в нас взагалі ніяких проблем не буде, повністю вивчимо усю техніку, яку маємо та будемо знімати хороші відеосюжети.
– Ваші улюблені журналістські жанри.
Ю.П.: Я – сюжетниця, так себе принаймні називаю. Знімаю переважно про події, які треба розповісти тут і зараз. З текстами працюю менше. Люблю брати інтерв'ю. Люблю говорити з людьми. У мене є випуск програми «Монологи особистостей», який розробили з оператором від А до Я. В цьому проєкті вся я. Якщо переглянете хоч два випуски, зрозумієте, що я люблю.
Ю.І.: Мені дуже подобається писати інтерв'ю, а репортажі – ще більше! Ще люблю статті та розслідування. В репортажі я можу “розігнатися” з різними літературними прийомами, прикольними словами. Я дуже люблю подавати живу мову, власне, з різними говірками, суржиком. Часто це розкриває особистість героя. Також обожнюю описувати в репортажах відчуття. Приміром: “ще з вулиці чути запах випічки”, “на кухні кипить робота”.
– Допомагаєте, можливо, радитесь одна з одною щодо робочих моментів?
Ю.П.: Після завершення робочого дня я приходжу в кімнату і ми з Юлею розповідаємо одна одній про пригоди за день, плани та проблеми. Ділимось абсолютно всім, коли важко морально – підтримуємо одна одну. В нас таке ще буває, що ми аналізуємо роботу журналістів з інших видань. Я ніколи не помічала між нами відчуття конкуренції. Юля робить свою роботу, я – свою. Ми можемо вільно ділитись темами, які придумали, на які плануємо готувати матеріал і жодного разу не крали одна в одної якісь ідеї. За що я і вдячна Юлі, бо це насправді дуже цінно.
Ю.І.: Так, ми постійно допомагаємо одна одній в плані пошуку героїв. Іноді буває таке, що Юля в себе на роботі почула про якусь цікаву людину, чи цікаву подію, яка відбудеться, або ж навпаки – я почула. То ми обмінюємось, бо кожна знає специфіку свого видання, про що ми пишемо, про що не пишемо. Одного разу, було таке, що ми навіть двоє поїхали на одну і ту ж саму подію. Це, до речі, було у лютому. Юля знімала відеорепортаж, а я робила текстовий репортаж. Ми працювали на одній події, з одними людьми. Це був новий досвід, бо незвично бачити свою подругу, сусідку по кімнаті в ролі конкурентки.
– У цей час доволі непросто працювати. Морально складні теми переважають. Як вдається триматися «в тонусі»?
Ю.П.: Не знаю. Не те, що не знаю як триматись, я не знаю чи я є в тому "тонусі". Я двічі думала про звільнення. Думала, журналістика – це не моє. Багато думала, відверто. Було важко відфільтровувати інформацію. Бо наша команда ще займається фактчеками. Я особисто їх не пишу, але фейки шукаю. Та і в цілому для себе намагаюсь аналізувати роботу медіа двох сторін. Просто важливо розуміти де СТОП. Два тижні від початку вторгнення була на телефоні 24/7. Зараз вже 12 годин, є певний прогрес. Мені не можна ламатися. В мене близькі друзі, рідні в гарячих точках. Мені треба триматися, аби підтримувати рідних, які переживають за них тут. Ну і заради власне тих, хто в гарячих точках, бо мої сльози і поганий настрій тільки розчарують їх, а не допоможуть. Просто продовжую далі робити те, що я можу і те, що принесе користь – тримаю інформаційний фронт.
Ю.І.: Моя старша колега по роботі мені неодноразово дає поради, коли я працюю з емоційно складними темами. Важливо не пропускати їх крізь себе. На початках, мені це вдавалось дуже погано. Коли я приходила додому, я була розбита. Часто саме ввечері у мене був стан пригнічення, я плакала. Але протягом дня все нормально, бо я почала усі сумні, складні завдання сприймати більше як роботу. Якщо тема дуже складна, тобто чи про смерть військовослужбовця, чи глибока історія переселенців, я кінець матеріалу завжди стараюсь зробити позитивним. Це або щось патріотичне, або історія про те, як переселенці освоїлись у Тернополі. Ця невеличка позитивна нота наприкінці матеріалу мене рятує. Ну і звичайно, зараз я даю собі можливість відпочити.
– Що б змінили у своїй професії ? Чи влаштовує заробітна платня?
Ю. П.: Журналістика – професія цікава. Вона точно залишить море спогадів у нас. Я б змінила ставлення людей до цієї професії. Журналістів не люблять, часто звинувачують у всіх бідах, яких тільки можна. Все через нас. Які б новини не подавали – всі матюки присвячені нам, агресія, що ми всі куплені, а після того ще сто раз нас перекупили депутати. Це дуже образливо. Бо люди навіть не задумуються скільки може бути вкладено часу, сил і спроб для одного 2-хвилинного сюжету, а вони просто пишуть: “Журналюги, їм ото б тільки виписувати дурню”. Думаю ні для кого не загадка, що журналісти не заробляють багато. Але я і не скаржусь. Як студентці мені вистачає, а далі побачимо.
Ю.І.: Чесно кажучи, я б, напевне, нічого не змінювала. Я дуже хочу, щоб закінчилася війна, і моє життя повернулося до більш стабільного ритму. Щоб я мала можливість будувати плани на тиждень, а не на один день. У мене було дуже багато ідей і планів, але це все звелось нанівець. А щодо зарплати, то так, вона мене влаштовує.
– Як вдається поєднувати роботу з навчанням?
Ю. П.: Мені здається, поєднувати навчання та роботу – це не про мене. Якщо серйозно, робота – це і є моє навчання. Я ж тут і здобуваю свої перші практичні навички. Зізнаюсь, на парах з'являюсь рідко, але це не тому, що не маю бажання, а тому що бракує часу. Але я намагаюсь все доздати, аби мій залік був чесно зароблений. Мені здається, якби ми відвідували пари офлайн, і в нас було звичне студентське життя, як до 20-го року, я б не пішла так рано на роботу. Я сумую за можливістю посидіти за партою в аудиторії. Підхопити смішний момент з одногрупниками, поговорити з викладачами не лише на тему пари, а й просто поділитись та поговорити про життя поза університетом.
Ю.І.: Чесно, вдається поєднувати дуже складно, тому що ти приділяєш більше уваги або одному, або іншому. Я більше уваги приділяю роботі, то не секрет. Зараз значно більший обсяг роботи, ніж це було до війни. Ми працюємо в цілодобовому режимі, постійно чергуємо. Так само ми працюємо на вихідних. Взагалі, дуже багато такої роботи і таких завдань, які ми ніколи не виконували в мирний час. Ми взагалі навіть не думали що цим будемо займатись – знімати, фотографувати, але зараз доводиться це робити.
Подруги - Юлія Іноземцева та Юлія Пацкаль
– Рекомендуєте студентам працювати під час навчання?
Ю.П.: Я рекомендую прислухатись до себе. Зрозуміти, що якщо вже працює ваш одногрупник, чи одногрупниця, то це не означає, що з вас не буде журналіст, бо ви так рано не знайшли роботу. Як каже моя мама: "дитино не спіши жити". Ловіть момент тут і зараз. Хочете працювати – працюйте. Не хочете – то ні. Всі кажуть: спочатку на роботі буде важко. Мені теж так казали і мене це, до речі, спершу дуже лякало. Не розумію чому старшокурсники так залякують. Просто спочатку не буде досвіду. Не будете знати правильно робите чи ні, але це нормально! Радити напевне йти чи ні – не можу. Кожен знає, що для нього буде краще.
Ю.І.: Я не можу сказати, чи я раджу працювати журналістам, чи ні, коли вони вчаться. Але практикуватися у виданнях – це 100 % потрібно. Навіть практика, яка є у нас в університеті влітку – це вже дуже класна перспектива, щоб показати себе, щось спробувати, ще й тим більше у різних видах ЗМІ. Опісля вже потрібно визначитись, у якому з видів медіа краще працювати й де краще вдається.
Розмову вела студентка ЖУР-2
Божена Волинець
