Майбутня філологиня також є неодноразовою призеркою та переможницею мовно-літературних конкурсів, олімпіад, конкурсів літературної творчості тощо, двічі поспіль ставала президентським стипендіатом, тісно пов’язує свій подальший шлях із обраною професією та палкою залюбленістю в одвічну принадність слова.
***
Старенька вишня шкрябає по небу,
Набрати хоче повні жмені зір.
Розв’яже Оріон, розбудить Андромеду,
Вклада нитки сузір’я на папір.
Чи варто вірить в гороскопи саду,
Де зодіаки вже сплелись корінням?
Там сонце сходить в гронах винограду
І мчать комети з яблуні склепіння.
Там, мов галактика, росте горіх.
Планети в шкаралупах атмосфери
Гостям жаданим падають до ніг,
Хитають лілій росяні фужери.
Сливові сфери сходять із орбіт,
Сміється місяць у калюжах саду,
Старенька вишня розграфляє світ,
Долоні підставляє зорепаду.
***
Недопалок сонця, у росах забутий,
Повільно згасає в чиїхось зіницях...
Берлін не Тобою вже буде здобутий,
І смуток вуаллю повис на зірницях.
Розлито над серцем черешневий сік,
І кісточка глибоко вп’ялася в тіло.
Та більш не побачиш черешень-калік,
Бо серце безликою смертю поспіло.
Не буде могил, епітафій, хрестів...
Лиш пам’ять про те, що забути несила –
Про попіл розвіяних світом життів,
Чужою війною обпалені крила
І срібло розплавлене Твоїх очей
Кольору неба у вічній скорботі...
Хоч не напне більше подих грудей,
Та ймення Твоє на віки в позолоті
Десь на скрижалях страчених доль,
Полеглих за нашу із вами свободу!
У мирі здобутому Вашу цінуємо роль,
Безсмертя вінець даруємо в нагороду!
Ніхто не забутий, ніщо не забуте,
Спокій і віра на бронзових лицях.
І сяє промінням щасливого «Буде!»
Недопалок сонця в чиїхось зіницях...
Тим, хто обрав стилос присвячується...
Чорнило, розлите у твоїх зіницях,
Закрапує щойно написані строфи.
Не варто слова розпинати в дрібницях,
Попереду й інші чекають Голгофи.
Дощем не змивай поки крейдяні рими,
Які карбувати немає вже сил.
Вугільних рядків хай німі пілігрими
Серце чиєсь заберуть у ясир.
Душі океан не розхлюпуй по краплі,
Якщо гроші – це бог, то будь атеїстом.
Ніколи чужі не розігруй спектаклі,
Вірші навік розлучивши із змістом.
Світів перекресли брехливі догмати,
Мотиви твої хай в’їдаються в шкіру,
На аркуші ямбом накресли стигмати,
Які повертають надію і віру
В запавутинені часом моралі,
Всіма призабуті гуманні сюжети.
Лиш доти карбуються долі скрижалі,
Допоки на світі існують поети!
Consumor aliis inserviendo
(світячи іншим, згораю сам)
Слова виплітались зеленим плющем,
Мов аркуш, мережачи стіни холодні.
Він вірші наповнив серпневим дощем
І звуки розп’яв серед духу безодні.
Його рими зорями падали вниз,
Незримо торкались закованих душ.
Від них боротьби заіскрився хмиз
І висохли сльози з очей-калюж.
Десь там у вінку переплетених строф
Палкої сатири сховавши вістря,
Він воскресав після сотень Голгоф,
Як навесні воскресає листя.
Вплітав цвіт поезій вербам у коси,
Рядки карбував на скрижалях полів.
Коли ж вій колосся вкривали роси,
Він думи свої обертав в журавлів.
Коли ж навіть вітер шумів у мінорі,
Й за гроно калини віддав би весь світ,
Щоб бачить завжди наші землі просторі,
Він душу свою обернув у граніт.
Та, що...
Та, що закохана в зоряний пил
Десь на узбіччі Чумацького Шляху,
Вміє літати, не маючи крил,
Небо хилити до сусіднього даху.
Сонця хотіла б зірвати цитрину,
Лавром духмяним приправити вдачу.
Та, що зіницями, наче з бурштину,
Вперто вугільну не бачить невдачу.
Та, що ночами їй, бачте, не спиться,
Римою звичні шліфує розмови,
Світу буденність – для неї темниця,
Слів монохромність – кайдани й окови.
Та, що минуле ще носить в кишені,
Зорі погаслі запалює знову,
Цілиться в душі, неначе в мішені,
Прагнучи кригу стопити зимову.
Та, що пришпилює до серця світлини
Майже навшпиньки, аж до світання.
Та, що бурштином очей щохвилини
Дивиться на мене із задзеркалля!
Нестримний вихор думок крижаними лещатами охоплює свідомість, змушує серце битися ще швидше, в унісон із уже затихлими пострілами. Невже кінець? Закінчилася ненаситна війна, синівські страждання, материнське горе, сирітські сльози і втрати, втрати, втрати… Більше не червонітиме сніг від пролитої цвітом вкраїнської нації крові, а червонітимуть маки, кохані вуста та багряні світанки.
Ніколи більше...
Чому я обрала ТНПУ імені В.Гнатюка?!
Альма-матер моєї душі… Як шкода, що мною досі не сказано, наскільки тут несказанно. Помережані цівками сонячного проміння стіни, відблиски віконного скла у кришталі чиїхось зіниць, шурхіт осінніх листів, переплетених тугими палітурками книг, розлитий повсюдно в’язкий гамір сплетених розмовами голосів і я… Із грайливим усміхом, застиглим у куточках вуст… Уся до нитки просякнута знаннями та кавою… Із трепетним щастям, яке лелію в ледь теплих долонях…
Я сповнююся ним по вінця лише тут – в університеті, що став для мене не навчальним закладом, а одвічною любов’ю. Це незбагненне почуття, яке неможливо пояснити, важко описати, проте, на щастя, легко відчути. Досить дозволити собі лише на мить загубитися в манкій тіні коридорів, розчинитися в нестримному потоці невиспаних, але завжди усміхнених облич, прислухатися до шаленого серцебиття у власних грудях, коли переступаєш вже такий рідний поріг ТНПУ імені В. Гнатюка.
Ще з першого перехопленого подиху я зрозуміла, що це саме те місце, якому хочеться присвячувати вірші та карбувати їх на припорошених буденністю скрижалях вже пізнаних мною душ. Знемагаю від нездоланного бажання закричати на весь світ про те, що навчаюся в одному з найкращих університетів України, маю дивовижну можливість насититися джерельними водами знань та досвіду не просто викладачів, а істинних педагогів, причаститися духовною величчю вкраїнського слова та вкотре переконатися в тому, що на розпутті нелегкого вибору майбутньої професії я звернула у правильному напрямку.
Так дитинно щаслива, що не в змозі приховати злукавлено щирих вогників у бурштині карих очей . Вогників, які запалюються щоразу, коли я переступаю поріг навчального закладу, з яким навіки пов’язана найтоншими струнами розпашілого серця.
Чому ж я обрала ТНПУ імені В. Гнатюка? Хтозна… Причин настільки багато, що вони сплітаються одна з одною у щось нерозривно цілісне і безмежно жадане. Адже так хочеться думати, що вимріяний мною університет обрав мене сам!
Мій учитель літератури
Акварель
Творцеві мого Всесвіту
лист-сповідь
Знаєш, Вільяме… Бути витороченим стібок за стібком з пожовклої канви твого рукопису з поки блідим орнаментом літер, вузлуватими сплетіннями ниток-слів та вугільною від постійних правок мережкою рядків зовсім не страшно. Здавалося б… Лише кілька крапель чорнильної крові в кутку витканого думками полотна - там, де тонкі, мов виноградна лоза, пальці Офелії хотіли вишити досі не бачене щастя…
По-справжньому страшно, коли рубці на пожмаканому сумнівами аркуші мого тіла креслить не заточене мудрістю вістря твого пера, Шекспіре, а отруєне підлістю та злобою лезо Лаертового меча.
Страшно, коли відповідь на затерте безсонними ночами «Бути чи не бути?!» вчувається лише в передостанньому ударі розбитого ельсинорськими чварами серця.
Страшно, коли Смерть перебирає крижаними пальцями жертви, полеглі у нерівній боротьбі із нелюдською несправедливістю, немов моторошну вервичку.
Страшно, коли довгоочікувана помста все одно нічого не змінює і створений тобою, світоче англійського Відродження, Всесвіт захлинається в нестримному потоці почорнілої крові, жахаючих пороків та всеосяжного зла, так і не знайшовши того Ноя, який допоможе зробити ще хоча б один ковток повітря серед морально вбивчих хвиль потопу гіршого, ніж старозавітній.
Саме тому, Вільяме, просто вмирати на припорошених безсмертям сторінках зовсім не страшно. Адже трагедія полягає не в цьому…
Твій Гамлет
