Таланти ТНПУ ім.В.Гнатюка:
студентка факультету
філології і журналістики
студентка факультету
філології і журналістики
Віра Карпінська
Весна - час натхнення, тож доцент кафедри української мови та методики її навчання факультету філології і журналістики Лариса Михайлівна Головата продовжує відкривати для загалу поетичні таланти студентів університету. Знайомтеся - Віра Карпінська!
Авторська пунктуація
Я Віра. Віра Карпінська. Мені 21.
Я студентка 4 курсу факультету філології і журналістики. Філолог. Десь там в майбутньому. В мене немає надреальних здібностей, прикмет Марвел-героїв чи ознак світлого майбутнього. Будь-чиє майбутнє темне, бо невідоме, бо незнане. А незнання – це темрява. Я презирливо ставлюся до тих, хто кричить «я письменник». Мистецтво тихе та езотеричне, і, аби бути письменником, треба ввійти в історію, а історія пропускає не всіх, зрештою, не тих, хто спеціалізується тільки на інтимній ліриці і за межі її не виходить. Творчість вимагає подвигів та експериментів. Митець – це дослідник. Я не дослідник, отже, не митець. Я крадій. Як би це погано не звучало, але визнаймо, ми завжди зливаємо чужі думки та ідеї в теренах інстаграму, видаючи за свої. З цієї причини я терпіти не можу інстаграм. З цієї причини люблю писати алюзії на них, на тих, хто вже історія, з їхніх же слів, з їхніх же речень, про них же самих. Класика – така класика, і Хвильовий – такий Хвильовий, та й Маланюк – такий Маланюк, що «усмішка їхня єдина, і очі також одні».
│││
Дивно, що будучи жителями своєї, а вже не чужої, країни
Ми стаємо револьвером для Хвильового
Його в’язницею і його імлою
Пронизуємо мечами майже залежності свою незалежність
А потім кричимо, що мечі – то минуле і невідверте
Як і бароко чи «трикутник смерті»
Дивись, тут до Крутів лиш тридцять метрів.
До Польщі ж набагато менше...
Це ледь не вперше ми відкрито прославляємо анархізм,
Всі закінчення на ізм – лиш тому, що модно.
Де завгодно і коли можливо
Минуле тут неважливе
Доба пост і пост і ще декілька разів пост модернізму
Ми дивимося на світ крізь призму
Ілюзій та алюзій на самих себе
На один одного
Тільки боїмося Хвильового
І його фоловерів
«Бо заважкий він для школи
Та й для універу невчасний»
Ні, ми не хейтери
Ми просто кляті вбивці прекрасного
│││
Знову сплачуєш рахунки за надмірну емоційність і замалий досвід
Зводиш кінці з кінцями
Рівно підстригаєш волосся
Дитячість стирчить нитками із зимової кофти
Блищить як бісова лялька на бісовій ялинці
Ти знаєш рівно стільки,
Що не знаєш хто ти
Із ними ніби нормально і нічого так на одинці.
Посеред пари раптом захотілося на Аляску.
Розминулися з поїздами, до наступного десять відмазок
Подумаєш, прогуляти життя десь біля Канади
Без домашніх завдань і вульгарно пописаної парти
Берроуз розтікається по тобі як наркота і сонливість
Швидко і красиво
І ти ніби залежний, але не наркотично
Практично, нічого дивного чи незвичного
Просто така підліткова неповноцінність у юнацькому віці
Коли тебе колише від церкви
до традиції
заперечувати будь-яке божество чи божевілля
Від заходу до півдня
Тебе кидає то в жар, то з побережжя
Коротше, їдь на Аляску, друже,
Там тобі стане легше.
│││
Може, дарма я про це згадую
Може, не варто про це торочити
Моляться діти язичницьким статуям
Дорослі дітей називають пророчими
Моляться відьми до неба на вогнищі
Вітер їм рве волосся із димом
Руки їх тягнуться до Арістотеля
Очима шукають свою Атлантиду
Хвилі несуться човнами до скелі
На скелі чекають тебе лестригони
І леприкони, і одіссеї
Молитися будеш тепер Посейдону
Молитися будеш тепер Прометею
Хай Атлантида стає тобі домом
Навіть коли вона під землею
Чи від водою чи будь-де інше
Хай твої сни будуть у віршах
А твої вірші – каріатидами
Я на Алясці буду не вічно
Приїду до тебе, моя Атлантидо.
Алюзія на Розстріляне Відродження
Ми про тихі тіні пісню співаєм
І чорний сум, безмовний жаль наліг
Мовчи, я знаю за всіма світами
Ти чуєш їх в уяві і у сні
Оці мандрівки дальні і безкраї
І рейд у вічність, гомін темних віт
Прислухайтесь, як океан співає
Бо, може, то наш вічний заповіт
Їх біль – рядки холодних вільних слів
На тихім озері, де мліють верболози
Їх сад повстав і зночі зашумів
Репресії, убивства і погрози
Душі ж лише співать «Цвіти, цвіти»
Та скрізь душа співає переливно
Прекрасний шлях ясної самоти.
Лунає постріл. В серце. І не дивно.
Душе моя! Тікай на корабель
Стрибай в міцні розстріляні тенета
Пливи туди, де серед білих скель
Ти зможеш поклонитися поетам
Алюзія на класиків
рейки бігли посеред степу аж до нафтових вишок
як ти на те, щоб утекти звідси к бісової матері?
місяць перетворився на величезну світлову ракету.
залишу.
місто. і гайда тікати
А потім вони старіють і старіють,
немов напризволяще покинутий від роси камінь
вичахле обличчя
і пильний погляд вітру
по дорозі він купить їй храми
по дорозі він купить їй пісню
до готелю прибували рано
до готелю прибували пізно.
