Поезії Анастасії Хандій надзвичайно зворушливі, задушевні, сповнені людяності, змушують замислитися над справжніми цінностями у житті.
Мар'яна і Зоряна Лановик
Нісенітниця
Втеча. Потяг. Вагон.
А потяг набирає швидкість.
Вечірнє місто в вікнах мерехтить,
і у вагоні вже ніхто не спить,
позаду пише пісню скрипка.
Я спробую втекти сьогодні,
якщо дозволиш – я таки втечу.
Та хай там як, а ти усе ж не чув
стук-гуркіт втрачених вагонів.
А, може, так буде простіше:
побільше кисню на один твій вдих,
між нами кільканадцять міст чужих
і декілька вузлів тугіших.
Ключ
Не відмикай закриті двері,
Не випускай, забудь, облиш,
Ти із середини болиш,
ти глибоко щось там палиш,
Секрети пишеш на папері.
Дописуєш – й не те, що треба,
В вогонь кидаєш – воду ллєш,
Друкуєш все – і знову рвеш,
пропало – ти тривогу б’єш,
Неначе загубив півнеба.
Не відмикай, нехай зів’яне,
бо біля тебе зацвіте,
Себе весною обплете,
Тобі всміхнеться, та проте,
Востаннє на прощання гляне.
Не випускай, не дай надії,
Хай знає, що її нема.
Йди повз, не дивлячись, минай,
Нехай залишиться одна,
Нехай по-тихому затліє.
Інша-друга ти
Вона сидить самотня і зловісна:
холодний погляд і стальне лице,
Медузи серце, вабляче слівце.
Тікай, поки не став в її кільце.
Тікай, поки не став її мерцем,
її рабом, її знаряддям власним.
Вона вбере в окови тяжелезні,
буде живитись подихом твоїм;
дивитись на фігури воскові,
котрі танцюють вальс в гнилій траві;
топити віру в крижаній воді
й шептати, що усі ви – її в'язні.
Твій сон там берегтиме "мудрий" Цербер,
не раз кошмари будуть наяву:
твою свідомість вже напівживу
як голу, босу мавку лісову,
як зморену, скуйовджену вдову
нічні потвори вкинуть в мертвий гейзер.
Тікай, лиш знай: зазнаєш й ти поразки,
Нечистий – й той від неї не втече,
жбурне вогнем – і обпече плече,
і кров'ю чорною сам же стече,
заплаче – і обернеться дощем.
Нелегко з нею, та без неї важче...
Не я
Як дивно, та оце – не мій стілець,
не моє ліжко й не моя подушка,
і на руці моїй не мій синець,
під лівим оком якась дивна смужка.
В вікні не моїм – небо не моє,
і сим повітрям якось дивно дихать,
і птах не той, і щось не те кує,
і місто моє стало раптом тихе.
У дверях дивних – не мої ключі,
а за дверима ходять чужі люди.
Повсюди чуть якісь їдкі плачі,
в вухах дзвенить, в очах темніє, нудить.
Не мій листок – на не моїм столі,
не моїм почерком написано звертання:
"Матусь, повір, то і мені болить.
Колись приїдем. Від малих вітання."
З вікна не мого вітер дме німий.
Не залишилось від минулого нічого.
Цей світ не мій, він вже давно не мій.
Моїм він стане тільки поряд з Богом.
балада
