У Настасівській сільській бібліотеці, яка знаходиться у приміщенні місцевого будинку культури, відбулась урочиста презентація книг Олега Смоляка «Вербне голосіння» та «Мишковицька любов». Участь у заході взяли односельці, вчителі та учні Настасівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, працівники бібліотеки, сільського будинку культури, представники ТНПУ, Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України.
Кожна нова книга, чи то поетична, а чи прозова, це подія не лише для автора, а й для мистецького загалу. Зазвичай, в літературу «входять» молодими початківцями. Це вже класика жанру. Але є винятки, коли здобувши визнання на професійній стезі, людина несподівано відкриває у собі неосяжний світ творчості. Це стосується професора музикознавства та методики музичного мистецтва ТНПУ ім. В. Гнатюка – Олега Смоляка. У його творчому доробку (окрім літературознавчих праць, досліджень, монографій, творчих літературних нарисів) з’явилися художні книги, про які пішов добрий розголос у літературних колах. Членкиня НСПУ, літературознавець Тетяна Дігай, під час виступу зробила акценти на художньому індивідуалізмі у творчості Олега Смоляка. Авторка цих рядків – на жанрових метаморфозах в малій прозі згаданого автора. Поетеса і спілчанка Марія Назар проаналізувала образну систему малої прози талановитого настасівчанина. Зіновій Кіпибіда – голова літературного об’єднання при Тернопільській обласній організації НСПУ, розповів про творчість Олега Смоляка на тлі сучасного літературного процесу.
Творча зустріч була багатою на слово, музику і пісню. А творили це дійство самі ж учасники. Щоб відчути авторське слово душею і серцем, пройнятися написаним – слухали уривки з «Вербного голосіння» та «Мишковицької любові» (Марія Смоляк, учениці 9 класу місцевої школи Олеся Студеніцька, Ірина Сас, Анастасія Винник, Тетяна Чорна, учениця 7 класу Тернопільської ЗОШ №23 – Олеся Смоляк, завідувачка бібліотекою Ольга Кураш). Цікавим був виступ однокласниці (світлої пам’яті) Ярослава Павуляка – Ольги Нестерової. До слова. «Мишковицька любов» – це одна із книг, яка розповідає про невзаємне кохання відомого українського поета із Настасова – Ярослава Павуляка. У процесі написання ще дві історії, які присвячені цій творчій особистості.
Справжнім відкриттям для присутніх стали пісні на слова Олега Смоляка (музика Василя Сороки), які прозвучали у виконанні дуету – студента Тернопільського музичного коледжу імені Соломії Крушельницької Ігоря Гуцайлюка та художнього керівника Настасівського сільського будинку культури Василя Кравця. Окрасою творчої імпрези стали музично-пісенні подарунки від дівочого вокального ансамблю «Галичанка» (керівник – Віра Ридз), від учениці Василини Шинкаренко.
Але повернуся до «Вербного голосіння». 32 етюди об’єдналися в одну книгу, в основі якої сільська і міська тематика, а ще – присвяти відомим творчим особистостям. Цілий разок етюдів нагадали мені акварельні замальовки, в яких головні «герої» належать до світу матеріальної і нематеріальної природи. Художніми засобами майстерно змальовані міфічність окремих явищ природи, спілкування між собою та з навколишнім світом тварин, птахів, дерев, кущів, трав тощо. Перший розділ «Сільські спозиранки» спонукав до роздумів. Не над змістом згаданих творів, а над самим словом. Бо прохопилось воно з-під пера автора неспроста. Непомітно для себе саме цим словом він розкрив для вдумливого читача невидимий процес зародження і розкрилення майбутнього тексту. Погодьтеся, зирити-позирати можна крадькома. Це притаманно людині, яка занурена у красу сільського світу – краєвидів, світанків, надвечір’я, сивих туманів, сніговибілених дерев і оксамитових лук тощо. Той, хто живе посеред царства природи, насправді немає доволі часу, щоб милуватися її скарбами: з досвітньої пори і до вечірньої зорі він у тружденній праці. І лише у священні короткі миті, розгинаючи спину і витираючи спітніле чоло, у короткому позирку немов зачепиться тихим поглядом за ніжний цвіт розквітлої яблуні чи оксамитові трави обабіч дзюркотливого потічка. Для вразливої душі – це особливий і невидимий тайнопис. Якби ж автор вдався до іншого слова і замість «спозиранки» написав «споглядання», то зруйнувалась би енергетична структура у сприйнятті тексту. Іншими словами, щезла б опоетизована чарівливість згаданих вже текстів («Коляда», «Весна», «Купайлиця», «Пам'ять роду», «Заклинання дощу» тощо). Бо довге споглядання будь-чого не дає можливості «вихопити» найвагоміше, надважливе. Судіть самі: хати охкали розпеченими димарями, низькорослі кущі грали на дримбах осанну владичиці неба й землі, сипнула на землю пригорщу тепла… Краса довколишнього світу важлива для людини вже тому, що допомагає відчути себе невід’ємною частинкою природи. А ще – розчиняє найзапекліше і найчерствіше серце на світі. Принаймні, мені хотілося б в це вірити.
Особливі почуття та асоціації викликає етюд з метафоричною назвою «Вербне голосіння». Верба-мати втрачає синів – молоденькі деревця, які зрубали. Автор ненав’язливо проводить аналогії з українськими матерями, які оплакують загиблих на російсько-українській війні синів. Під час прочитання з’являються паралелі саме з цією війною. Окремо кілька слів про вербу. Відчувається, що автор залюблений у це дерево, бо згадує про нього не один раз у різних «акварелях»: вербові галузки, вербовий міст, вербова крона, вербова гілка, верби-цнотливиці, довколишні верби, верба голосила. І це неспроста, адже у нас та в деяких слов’янських народів саме це дерево символізує Дерево Життя як символ Вічності. У народі (ще до прийняття християнства) на Вербну неділю (Вербницю), казали так: верба, хлись, бий до сліз! Не я б’ю, верба б’є: за тиждень Великдень! Будь веселий як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля! Вважалось, що у такий спосіб «пробуджували» творчу енергію людини. Тож «Вербне голосіння» – це своєрідний символ невмирущості і вічного життя українського народу.
Принагідно хочу процитувати відомого поета Ігоря Павлюка, який якось висловився: «Справжній письменник він же й артист – лицедій і наївна дитина одночасно. Це космічне навантаження для психіки, але якщо правильно переживати цей катарсис со-творення, то енергія повертається до тебе і кличе тебе разом із читачами до Храму, бо якщо література не кличе до Храму, то вона кличе від Храму». Написане Олегом Смоляком, без сумніву, кличе до Храму. А сьогодні це важливо, як ніколи.
Текст і фото: Валентина Семеняк
tenews.org.ua
