ЗМІ про нас
У ТНПУ кожен має відчути себе причетним
До Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка журналісти 20 хвилин прийшли вже ближче до вечора. Усе для того, аби поспілкуватись із Андрієм Мігенько – директором студентського кафе «Campus ТНПУ» та людиною, яка за день разом зі своєю командою годує гарячою їжею до півтора тисячі осіб – захисників міста і не тільки.
Ще на вході дивуємось, наскільки тут все організовано та злагоджено. Міні-екскурсію проводить Тетяна Скуратко – керівниця логістичного центру університету. Поки піднімаємось на другий поверх будівлі, де власне і розташоване кафе, жінка розповідає, що працюють уже п’ятий день в такому собі онлайн-режимі – як тільки наші хлопці кажуть волонтерам ТНПУ, що є у чомусь необхідність, вони відразу кидають клич у соцмережі і групи. Хто як може – так допомагає і підтримує.
– Звертаються найперше у логістичний центр. Мій телефон не замовкає. За день приймаю сотні дзвінків, величезна кількість тернополян готова надати допомогу. Хтось – власною працею: сортувати одяг або продукти, розвантажує те, що привозять до університету, працювати на кухні, роздавати обіди хлопцям тощо. Хтось – приносить кошти, речі, продовольство. Люди несуть усе, що можуть, і головне – дуже швидко реагують на наші прохання, – говорить пані Тетяна.
Біля усіх продуктів та речей у холі стоїть маленька іконка.Вона ділиться, що в більшій мірі до роботи Волонтерського центру долучилися студенти навчального закладу. Ті, хто у Тернополі зараз, допомагають в університеті. Хто не може приїхати до міста, але живе у населених пунктах поблизу – організовують на місцях якусь допомогу і контактують з ТНПУ. Запитую у пані Тетяни, як їй працювати у таких умовах, чи не втомилась.
– Ми тут щодня з 9-ої ранку і до 10-ої вечора. Складно, але я тримаюсь. Як і кожен із команди університету… Наші студенти, викладачі і просто небайдужі містяни продемонстрували, що ми – єдині. Те, що люди такі активні, те, що працюємо усі на благо України і знаємо, що приносимо комусь користь, бо добро робимо – це якось додає духу, – усміхається пані Тетяна.
У «Кампусі», куди ми прийшли, справді спекотно. На наших очах дівчата-студентки та викладачі готують бургери – стоять величезні упаковки з булочками, лежать свіжі овочі та інші необхідні продукти.
Пана Андрія тут знає кожен – він у прямому сенсі цього слова нарозхват, піднімає своїм «працівницям» бойовий дух і весь час жартує. Чоловік показує мені приміщення кафе, де зараз кипить робота, веде на кухню і усе розповід– Я думаю, що актуальним буде почати з того, як ми усе це організували. У субору зранку я йшов записуватись у тероборону. Кумедно, бо зустрів по дорозі керівництво університету, і ми подумали, що спільними зусиллями можемо готувати комплексні обіди для наших захисників на базі мого кафе. Мені здається, що допомагати нашій державі у такий складний час можна і з «поварьошкою» у руках за плитою, якщо маєш до цього хист, – каже Андрій.
Чоловік розповідає, що спершу почали готувати для бійців тероборони. Потім по місту «пішла» конкуренція – усі хочуть годувати військових. То, каже пан Андрій, стали возити обіди ще й для евакуйованих та біженців з інших областей, які приїхали до Тернополя.
– Спочатку використовував свої продукти, ті, що в мене були у наявності. У перший день з них приготував для хлопців сочевичний суп з іспанськими ковбасками чорізо, і ще шпинатовий крем-суп із пармезаном. Тоді мене підтримав підприємець Стецик – першим, до речі, і привіз м’ясне, щоб ми вже змогли зробити повноцінну вечерю. На наступний день, за що дуже вдячний нашим людям, перебою з продуктами не було. Я кажу: «Треба кілограм сиру». Привозять двадцять кілограмів! Кажу: «Кілограм солі». Несуть два мішки! (сміється). Продуктів на даний час більше, ніж достатньо, бо дуже багато приносять щодня, – ділиться Андрій Мігенько.У «Кампусі» роблять для захисників не тільки бургери. Готують тут і страви традиційної української кухні, і трішки експериментують. Пан Андрій каже, що які їм продукти привозять – з того тут і готують, нерідко він і сам думає, що б такого смачного для хлопців зварити чи спекти. Чоловік розповідає, що трапляються випадки, коли переселенці (особливо) відмовляються від їжі, бо вони або на дієті, або вегетаріанці. Такий нюанс теж враховують і стараються для них щось окремо готувати.
– Чесно, спочатку було дуже важко із логістикою – що, кому і куди везти. Зараз усе налагоджено. До нас приїжджають і беруть їжу для тероборони, окремо – для спецпідрозділів, також для переселенців. Співпрацюємо з нашою військовою частиною, розвозимо обіди на блокпости міста, – каже Андрій.
Він ділиться – за перший день нагодували 100 осіб. У другий день – вже 800. А от у понеділок гарячими обідами забезпечили близько півтора тисячі людей. Частково на кухні задіяні студенти, але здебільшого працює колектив університету та просто містяни, що прийшли підсобити.
– У людях в нас поки потреби немає, бо їх дуже багато хоче допомагати. Ми стараємось кожному, хто до нас у «Кампус» прийшов, дати можливість почистити хоча б одну картоплину чи цибулину. Кожен має відчути себе причетним до великої спільної справи!
Прощаюся з паном Андрієм і спускаюсь у хол університету. На виході зустрічаю ще й головного організатора Волонтерського центру – Богдана Буяка, ректора ТНПУ ім. В. Гнатюка. Він говорить – зовсім не втомлений, бо університет хоче бути корисним для нашої держави.
– Ми нарешті структурували роботу нашого Волонтерського центру, адже збір продуктів – це один напрямок, збір матеріальних речей – зовсім інший, а все слід організувати чітко. У неділю розпочав роботу наш Центр кібернаступу. Студенти фізико-математичного й інженерно-педагогічного факультету, їхні викладачі, а також студенти-журналісти відкрили наступ на електронних ресурсах, і, відповідно, придумують різні варіанти про те, як донести інформацію росіянам та білорусам про справжню ситуацію в Україні, – каже він.
Оскільки містяни щодня приносили дуже багато продуктів, ми домовилися з нашим підприємцем, котрий орендує приміщення під кафе «Кампус ТНПУ», та організували харчування. Гарячу їжу розвозимо по усьому місту.
Ще один сегмент роботи Волонтерського центру – це виготовлення маскувальних сіток. Повірте, сьогодні вільної аудиторії на нашому історичному факультеті немає. Наші майстерні почали виготовлення станків для плетіння сіток, ми їх плануємо встановити у студентській їдальні, а також розвезти по школах міста.
Завдяки нашим людям, які приїхали з Києва, в університеті організували електронний облік всі продуктів і матеріалів. Для тих, хто прибув з Запоріжжя й Харкова, відкрили окрему аудиторію, куди вони приходять і плетуть сітки. Зараз ми налагодили зв’язок з нашими польськими та іншими закордонними партнерами, які надсилають великі партії медикаментів. У понеділок, наприклад, велику партію передали на Київ, де є потреба у ліках.
Ще ми облаштовуємо на «Дружбі» три цивілізованих пункти укриття, кожен – на 500 осіб. Зробили у них спальні куточки, постелили каремати, забезпечили сховища питною водою, відновили роботу санвузлів. Охорона університету 24/7 працює, аби на цих тридцяти гектарах площі був порядок. Слідкують ще й за якимись небезпечними предметами, – розповідає пан Богдан.
Коли цікавлюся – як витримує такий режим роботи, він знічев’я знизує плечима.
– Я вдячний, у першу чергу, своєму колективу, який відгукнувся. Люди усі ресурси кидають на допомогу державі – продукти, матеріали, автотранспорт і так далі. Маємо дуже класних студентів. Те, що в університеті оголошено канікули, не означає, що вони і ми відпочиваємо. Радію, бо ТНПУ став, по суті, ключовим центром допомоги на масиві «Дружба». Ми дали можливостям мешканцям мікрорайону бути залученими, працювати. Люди жваво підтримали таку ідею. Впевнений – усім і надалі тут знайдеться що робити, – каже ректор.
