Із 4 років займаюся танцями: сучасні стилі, балет, бальні танці та контемпорарі. Обожнюю читати, особливо детективи, фентезі та психологію. Також малюю у стилі зентагл та час від часу практикуюсь у живописі. Писати поезію почала у свої шість, пізніше прозу. Перші вірші були про дитячі мрії, природу. У 2013 творчість різко перейшла у військове русло. 

У 2017 я приєдналася до організації «Правий сектор», відтоді вишколююсь, організовую культурні заходи, під час війни волонтерю та працюю в інформаційному відділі. Зазвичай пишу тоді, коли стається подія, на яку мені не байдуже, або коли визріває певна думка, яку хочеться розкрити за допомогою рим. 

Отака вона я

1.

Ти думав, що так буде? І я ні.
Що скажеш, тобі страшно? І мені.
У тебе хтось стоїть там? На війні.
Тобі також в одне злилися дні?

Ти воду взяв з собою про запас?
Ти вимкнув світло? Бо як бахне враз.
Давай мовчати. Боляче від фраз.

Прийшов сітки плести – а місць нема.
Сказали досить крові – дивина.
Поспи собі. Тривоги ще нема.

У вас немає поряд телевеж?
В моєму серці зараз сто пожеж.
Мене ти любиш? Так. А ти? Авжеж.

На вишколі Правої молоді у Тернополі

2. УСЕ ВСІМ РІЗНЕ

А хто пливе і прагне тільки моря.
Комусь в житті потрібно ворогів.
А хтось живе, тікаючи від горя.

А хтось стоїть. Чекає на любов.
А хтось лежить, нудьгуючи віками.
А хтось в неспокій підкидає дров.

Комусь не так. А іншим навпаки.
Не той, не ті. Не та тепер потреба.
Усе не те. А все біжать роки.

Комусь добра. Комусь твоїх очей.
Комусь лиш дій. Комусь життя із фільмів.
Комусь тепла. Пошарпаних речей.

Усім своє у власному люстерці.
Усе всім треба. Кожен стереже
Лиш те, що рідне. Те, що є у серці.

Тут я читатиму свої вірші

Якщо річки впадають у море, то зірки, певно, впадають в небо?
І якщо кожна річ має значення, то яке значення у житті без тебе?
Якщо кожна маленька свічка може стати джерелом шаленої спеки,
То чому так буває холодно лиш тоді, коли ти далеко?

Ти та зірка, яка надто вчасно потрапила в моє небо.
Якщо все на світі колись буде втрачено, то мені все на світі тоді і не треба.

То чому почуття не сплутаєш? З чого ковані? Чим оздоблені?
І якщо моє щастя втомиться – ти ж поділишся своїм власним?
Лиш тоді найхиткішке полум’я – точно знаю – не скоро згасне.

4.

А люди йдуть... Проходять й забувають,
Лишають слід. А може, й не завжди.
А люди йдуть. Лише роки минають.
Щоразу додаючи сивини.

Або в житті лишився слухачем.
А хтось в твоїй душі давно загинув.
Хоча й боровся словом і мечем.

Вони відлунням стали у душі.
І кожного із них ти можеш чути,
Лиш помовчати варто в тишині.

Вони підуть. І з’являться нові.
Буває так. Бо люди – то є люди.
Мільярди нас. І всі чомусь чужі.

У мріях повертаюся до озера Несамовите 

5.

Маринко, там усі згорять?
Мовчанка. Кожнен думав своє.
Одній лиш дев’ять. Іншій – п’ять.

Поміж зруйнованих обійсть.
Мовчанка. Менша помилилась.
Одній вже десять. Іншій – шість.

Як разом ми гуляли в лісі.
Мовчить Маринка. Важко стало.
Одній дванадцять. Меншій – вісім.

Так дивляться на нас. Ми інші?
Мовчанка. Біль затиснув груди.
Малій тринадцять. Старшій – більше.

Як від удару кулемета,
Щодня серця у них болять,
Відколи влучила ракета
Тоді у дев’ять. І у п’ять.

6.

 летять потяги, переповнені болем.
там люди без дому. там діти – одні.
бо хтось захотів знавіснілим пістолем
накреслити кров’ю злочинні вогні.

там діти сидять, загубивши довіру.
й щоразу у душах біжить морозець,
аж так, що мурахи захоплюють шкіру.

і їм не відомо, чи зможуть вернутись.
у їхніх очах не читається лють.
в них може лиш страх час від часу хитнутись.

хтось тихо мовчить, хтось рятується співом.
в куточку затих переляканий кіт.
думками всі вдома, а тут тільки тілом.

людей без людей. це зробили вони.
оті, що в утробі ще втратили совість,
яким невідомі терзнання вини.

спотворені болем, не схожі на себе.
цим людям потрібно надії лиш трішки
врешті колись ще побачити берег.


Улюблений куточок природи  біля Тернопільського ставу