In Memoraim
Учитель життя
До 90-річчя від дня народження
академіка М. М. Фіцули (1932–2015)
«Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу»… Мабуть, завжди настає мить, коли кожен із нас замислюється над сенсом життя, а слова Ліни Костенко якнайкращий доказ цьому. Чим раніше прийде усвідомлення важливості миттєвостей буття, тим багатшим на душевні скарби буде наше життя…
І усі питання, які турбують нас замолоду: про власне призначення, про професію, про цілі й мотиви, згодом відходять, бо, коли сивіють скроні, виникає лише жаль, що не все омріяне встиг здійснити, хоча ще так багато хотілося б…
Зрештою, усе минає, усе змінюється, усе забувається. Проте ніколи не забути тих людей, які осявали все довкруж і своїм життям доводили, що є в людині щось сильніше за смерть, позаяк тепло їхнього серця обігріло не одну душу та проросло у добрі справи й нетлінну пам’ять…
Сім років тому відійшов у засвіти Михайло Миколайович Фіцула. Яскравою кометою майнув над світом і назавжди зник за овидом людського життя. Натомість слід його, видимий і виразний, залишився в пам’яті на довгі роки. У пам’яті всіх, хто його знав, хто з ним працював, хто у нього вчився, хто його любив, зокрема, і в моїй. Адже він торкнувся канви й мого життєпису, зробивши його більш змістовним і глибоким. Його яскрава зовнішність, пишна шевелюра, спортивна статура, легка лагідна усмішка на вустах зразу ж привертали до себе увагу. Я, будучи студенткою, добре запам’ятала цей своєрідний образ. Пригадую, як поставний, маєстатичний, красивий викладач рвійно заходив ув аудиторію, тільки йому притаманним кивком голови вітався зі студентами філологічного факультету й розпочинав лекцію. Якось підсвідомо відчувалося – це я зрозуміла уже згодом, – коли самій довелося пізнавати секрети педагога вищої школи, що на кожну лекцію Михайло Фіцула приходив, як на свято. Його голос із гарними, справді ораторськими інтонаційними переливами, спокійна й упевнена манера викладу, стриманість у жестах створювали атмосферу, яка мала всі ознаки академічної; її доповнювала добра аура самого лектора. М.М.Фіцула – справжній науковець, цікава, небуденна особистість, педагог високої проби. Він не лише читав курс педагогіки, передбачений програмою, але й уміло вплітав у лекції приклади з життя, впливав на нашу свідомість, формував переконання – ми поволі ставали іншими, маючи перед собою приклад високого професіоналізму, інтелігентності, шляхетності, мудрого, стриманого й спокійного патріотизму.
Цьогоріч М.М.Фіцулі виповнилося б 90 років. Михайло Миколайович майже все своє життя присвятив освітянській ниві. Народився М.М.Фіцула 4 листопада 1932 року в селі Посада-Яслиська Сяноцького повіту (Польща). 1945 року родину депортували в Україну – в село Будилів Козівського району Тернопільської області. Така трагічна доля спіткала і тисячі інших лемківських сімей. Українці почули про лемків завдяки їхній культурі: лемківські пісні вже понад два десятиліття співає Тарас Чубай, чудову колядку «Народився Бог на санях» на вірші лемківського поета Богдана-Ігоря Антонича написав Василь Жданкін, лемківська жалобна пісня «Плине кача» стала реквіємом за загиблими на Майдані. Про свою любов до лемківської пісні в останні роки життя говорив і Михайло Миколайович. «Ой, верше, мій верше» була його улюбленою. Мабуть, кликали до себе рідні Бескиди. А вдача горянина, вочевидь, допомагала йому в житті.
М.М.Фіцула крок за кроком торував свій шлях. Випускник шкільного відділення Бережанського педагогічного училища та Чернівецького державного університету, навчався в аспірантурі при кафедрі педагогіки Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова). Працював вихователем у Заліщицькому спеціальному дитячому будинку та Копичинецькій дитячій виховній колонії, а також заступником начальника з навчально-виховної роботи у Бережанській ДВК. Після закінчення аспірантури – старшим викладачем і завідувачем кафедри педагогіки Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М. Гоголя. У Тернопільському педагогічному інституті, а згодом – університеті, Михайло Миколайович працював упродовж 1971 – 2010 років. Із них: 1971 – 1977 рр., 1983 – 1988 рр. – очолював кафедру педагогіки, з 1977 до 1979 рр. – декан фізико-математичного факультету. Із 1990 до 1998 рр. – на посаді проректора з навчальної роботи. Доктор педагогічних наук, професор, академік АН ВШ України з 1992 року. Це лише штрихи біографії вченого. За ними – цікаве, драматично-напружене, бурхливе, розмаїте, натхненне життя. Життя унікальної людини.
У чому ж секрет унікальності Михайла Миколайовича Фіцули? У надзвичайній пасіонарності його особистості, лідерських якостях як керівника; у винятковості його ерудиції та знань з історії, філософії, психології, педагогіки; у його людських чеснотах і багатій душевній організації; в його вимогливості, як до себе, так і до колег, у толерантності, справедливості, принциповості, в умінні формувати команду однодумців і давати кожному шанс проявити себе, професійно зростати…
Так, його поважали й побоювалися за прямоту й безкомпромісність, коли йшлося про інтереси справи. Цінували колеги, шанували студенти за людяність (за зовнішньою суворістю ховалося велике чуйне серце), за руку допомоги, яку він у будь-яку скрутну мить простягав тим, хто цього потребував. За що б не брався – все в нього виходило якнайкраще. Він безмежно любив свою родину, Україну, друзів, людей, роботу, гарну пісню, влучне слово, природу. Тобто – саме життя й цінував кожну його мить…
Життя триває. Уже без Михайла Миколайовича. Але добрі слова, світлі спогади говорять про те, що життя прожито недаремно. У кожного з нас є людина, на яку ми хочемо бути схожими, з якої беремо приклад. Саме таким еталоном для багатьох був Михайло Миколайович, а в житті неординарної особистості й події відбуваються надзвичайні.
Сьогодні на педагогічних теренах працює чимало педагогів, яким пощастило бути учнями, колегами талановитого Вчителя. Він учив наполегливо шукати істину, не зупинятися на досягнутому, тому серед його учнів багато успішних особистостей. Ось лише маленька краплинка спогадів людей, які пронесли шану до Фіцули М. М. через усе своє життя.
Зі спогадів В. П. Кравця: «Михайло Миколайович Фіцула відіграв вирішальну роль і в моєму становленні як педагога й керівника. У далекому 1975 році, коли я готувався до вступу в аспірантуру зі спеціальності «Математичний аналіз» у Київський педагогічний інститут імені О. Горького, мене зустрів Михайло Миколайович і почав переконувати в тому, що для мене кращим варіантом був би вступ в УНДІП (інститут педагогіки Міністерства освіти) на спеціальність «Теорія та історія педагогіки». Його аргументи були настільки переконливими, що я відмовився від направлення на матаналіз, передавши його своєму однокурснику Володимиру Лотоцькому, і подався на педагогіку (до речі, М.М. часто повторював римську приказку – «Не знаєш дороги – йди в педагоги»). Саме з цієї розмови почався новий етап у моїй педагогічній біографії – кандидат і доктор педагогічних наук, доцент, професор і завідувач кафедри педагогіки, член-кореспондент та дійсний член Академії педагогічних наук. Коли в 1990 році мене було обрано ректором інституту, то першим моїм наказом було призначення на посаду проректора з навчальної роботи саме Фіцулу Михайла Миколайовича. Завжди вдячний йому за згоду взяти на себе складну ділянку вузівської роботи».
Зі спогадів Г. М. Мешко: «Михайло Миколайович умів вислухати підлеглого, зрозуміти його проблеми і дати поради. До порад цього багатознаючого, авторитетного і компетентного керівника прислухалися не тільки члени кафедри педагогіки. Вимогливий до себе та інших. З повагою ставився до підлеглих. Ніколи не відчувалося вибіркове ставлення до когось із членів кафедри. Йому вдавалося бути справедливим, неупередженим арбітром і водночас гуманним захисником.
Особливо імпонувало те, що об’єктивно оцінював результати роботи кожного члена кафедри. Умів похвалити. Цінував розум і відповідальне ставлення до справи. Не любив підлабузництва. Умів створити сприятливий психологічний клімат на кафедрі, де кожен почував себе захищено і комфортно.
Варто відзначити надзвичайну працьовитість Михайла Миколайовича, його порядність, чесність, пунктуальність, рішучість, послідовність, тактовність, скромність. А ще він був цілеспрямованим і далекоглядним, умів переконувати. Ніколи не йшов на компроміс із власною совістю».
Зі спогадів А. В. Вихруща:
«Учитель завершував життєвий шлях. Завершував спокійно, гідно, без нарікань. Говорив про роботу, про перспективи педагогіки. Попросив дружину принести заздалегідь підготовлені, підписані книги і передав мені, наче знову благословив на продовження…
Учителі живуть доти, доки їх пам’ятають учні. Михайло Миколайович Фіцула живе не лише у наших спогадах. Учитель живе в нашій роботі для людей, для України. Його уроки передаються вже нашим учням, які продовжують вести молодь до самовиховання, самореалізації.
Хай авторські поетичні рядки будуть у вінку спогадів вдячності для незабутнього Вчителя – Михайла Миколайовича Фіцули.
На цвинтарях мої учителі,
На цвинтарях.
Спрацьовані, непоціновані,
Завершили життєвий шлях.
Приходить пізно розуміння,
Скільки таланту і добра
Вони віддали учням – дітям.
Минулося, прийшла пора…
На небесах мої учителі,
На небесах.
У Божій школі, у раю,
Продовжують працю свою.
В серцях мої учителі,
В серцях.
Залишились серед людей,
У молитвах вдячних дітей.
У пам’яті мої учителі,
У пам’яті.
В освіті для світу і світла,
Добром їх робота розквітла.
Хто дітям серце віддає,
У Бога вічністю стає».
Зі спогадів Г. М. Дудар (доньки):
«Ви, Тату, народились, щоб стати Батьком, Учителем, Другом. Все Ваше життя для мене – найкращий, найзмістовніший підручник, а Ви – найкращий учитель. З самого народження і дотепер я вчуся у Вас любові, щирості, чесності.
Маючи за плечима вже також немало літ, озираюся і пригадую окремі епізоди з дитинства, юності, ті моменти, коли Ви були вдома з сім’єю. Ви більше були на роботі, працювали заради нас, щоб ми нічим не були обділені. Тому ті короткі часинки для Вашого перепочинку були завжди дуже жаданими, довгоочікуваними і щасливими для нас. Такими були поїздки до моря у Скадовськ та Фонтанку, де Ви вчили нас плавати, у Карпати. А ще було так чудово їздити із кафедрою по гриби на Чернігівщині. Як Ви, немов дитина, раділи кожній знайденій лисичці, опенькові чи маслюкові! О, тату, Ви справжній грибник. А коли у нас з’явилася машина – новенька біла «Лада» – Ви разом із Маланюками повезли нас у Прибалтику. Це була незабутня подорож!
Навіть перебуваючи далеко від дому у відрядженні, Ви не забували привезти кожному гостинця».
Зі спогадів Я.П.Кодлюк:
«Озираючись назад, переконуюся, що на крутих поворотах долі М. М. Фіцула був присутній у моєму житті: чи це стосувалося вибору теми докторського дослідження, чи попереднього захисту дисертації, чи підготовки монографії (Михайло Миколайович був рецензентом моєї монографії, рецензентом дисертаційного дослідження на етапі попереднього захисту, кількох посібників). Я завжди дослухалася до мудрих порад цього педагога від Бога, а його батьківське «доцю» додавало впевненості, віри у власні сили, відчуття захищеності. Щоб переконатися у правоті того, що ти робиш, своїх перших аспірантів із рукописами дисертацій я направляла до М. М. Фіцули. Він оперативно вичитував матеріали, робив слушні зауваження, а його коротке «робота є» означало, що дисертація вартує уваги і можна розпочинати підготовку до захисту».
Зі спогадів І. І. Парфанович:
«Від того, які люди зустрічаються на життєвому шляху, залежить і наша доля. Для багатьох Фіцула М. М. став прикладом людини, науковця, чоловіка, батька, друга і наставника. І для багатьох зустріч з цією людиною – важлива віха у житті. Так і хочеться сказати, що Фіцула М. М. прийшов у цей світ, щоб робити добро, і пішов з нього, залишивши добро, та прожив так, що про нього згадують добре. Усе загалом про Михайла Миколайовича можна назвати «феноменом Фіцули» – конгломератом чудових та позитивних людських якостей, колосальної працездатності, життєстійкості та енергійності, невичерпного джерела мудрості, людяності й терпіння».
Життя Михайла Миколайовича Фіцули – це урок без перерви. Сьогодні ми схиляємо голови перед своїм Учителем, надзвичайною людною, керівником, другом, колегою, який залишив по собі слід любові та натхнення, добра та мужності. Відіграв непересічну роль у житті багатьох людей, змінював світ навколо себе. Такі люди залишаються жити й після смерті та сяють тим, хто залишився, як зорі…
Ідуть від нас учителі
В світи незнані і німі.
За горизонт –
мов журавлі…
А ми стаємо ще однією частиною пазлу Всесвіту, складаючи картину поза часом і простором, тому скільки слів не було б сказано в його адрес – завжди буде замало. Говоріть їх живим. І пам’ятайте настанову Михайла Миколайовича: «Робота, робота – і ще раз робота!»
Галина Груць
