Іванові 27 років. За освітою хлопець програміст й ніколи не уявляв, що стане військовим. Понад 5 років Іван пропрацював водієм. Їздив Європою. Проте, повномасштабне вторгнення змінило життя хлопця. Тепер він служить в рядах Національної гвардії України. На захист держави пішов добровільно. Каже, що іншого варіанту для себе, годі й було уявляти.
Родом Іван із Золочева, що на Львівщині. Спершу служив у своєму рідному містечку. Через деякий час – перевівся в окремий штурмовий загін спеціального призначення Омега «Захід». Там уже з побратимами стояв на захисті східної частини України.
«У мене дід військовий, тато військовий. Тепер уже і я. Це, мабуть, в крові», –
усміхаючись каже Іван
Зараз хлопець приїхав у відпустку. Каже, що вже в січні знову повертатиметься на позиції. Молодий військовослужбовець не скаржиться на труднощі. «Шустрий», такий його позивний, дуже щира й позитивна людина, тому з радістю з нами поспілкувався.
Шустрий на позиції
– Іване, розкажи про свої перші дні навчання.
Є хлопці з бойової групи, а я з вогневої. В мене робота - виїжджати з мінометом. Спочатку мені дали чотири дні, щоб вивчити такий прилад, як артилерійська бусоль. Це прилад для орієнтування цілі. Тобто, він допомагає визначити куди стріляти мінометом, щоб чітко попадало. Після того, як опанував знання – узявся до виконання бойових завдань. Буває тяжко, а буває й легко. Але сидіти й нічого не робити – це не про мене. Якщо гарна погода, маємо міни та цілі – працюємо. Якщо дощ, то вже й робота йде складніше.
– Як проходить день мінометника на війні?
Зранку ми прокидаємось і виїжджаємо на командний пункт спостереження. Наша група складається з чотирьох осіб. Це командир міномет, навідник, бусоліст і солдат, який є на заміну, тобто він нам допомагає. Попередньо, на позиції уже працює розвідка – відбувається запуск квадрокоптера, щоб зрозуміти чи є цілі, чи немає. Якщо є цілі – командир нашої групи дає розпорядок, скільки мін беремо – чи 20, чи 30, чи 40. Опісля - беремо міномет, міни та завантажуємось в машину. Приїжджаємо на позицію й облаштовуємо все. Після польоту коптера, нам передають координати та кажуть, чи можна вести вогонь. Тоді, якщо відпрацювали й був від командира «відбій» – приїжджає за нами бус і ми повертаємось. Якщо є ціль, ми попрацювали – і назад в укриття. Ще є ціль – вибігли, відпрацювали, сховались знову.
Фото мінометника Івана
– Ціль - це що?
Це будь-що, де є ворог. Це хати, де живуть вороги, окопи, посадки. Розвідка, завдяки нашим технологіям - коптерам, дізнається, де росіяни бігають, в яку хату заходять, звідки вийшли, де сховалися. Цілий день, відповідно, за цим стежимо.
– Якою може бути відстань між позиціями Національної гвардії України і ворогом?
Наш командний пункт спостереження був на відстані кількох кілометрів. Коли виїжджали відпрацьовувати на позицію – відстань була кілометр. Тобто населений пункт, дорога, річка, а неподалік вже окуповане село. Все залежить від міномета, яким працюємо. Є міномет, з якого міни летять до трьох кілометрів, а є більший міномет, з якого міни летять на відстані 8-ми кілометрів. Це безпечніше.
– Розкажи детальніше про захисний одяг.
На мені є броня, тактичний РПС пояс, шолом, захисні окуляри, магазини. У кожного з собою рюкзак, коли виїжджаємо на позиції. У ньому мають бути шкарпетки, труси, футболка, штани, батарейки, їжі мінімум на один день, обов’язково вода. Якщо не вистачить їжі, то хлопці можуть довезти. Дуже добре мати із собою також прилад для підігрівання їжі. Усе це необхідно, адже невідомо скільки днів затримаємось на позиції. В кожного у нас є своя аптечка. Також у кожного зліва є турнікет. Ми маємо знати, де він знаходиться, щоб одразу прибігти, не шукати, а зразу діяти. На мені, наприклад, аж 6 турнікетів. Це для того, щоб я не переживав, якщо доведеться допомогти побратиму. Окрім того, в загоні в нас два медики, які за можливості виїжджають на позицію.
– Сьогодні багато чоловіків думають, що якщо їх мобілізують, то відразу відправлять на “передок”. Чи дійсно це так?
Справді, є проблема з особовим складом. Потрібні фахівці, які мають хорошу фізичну форму. Не треба боятися, адже армія - це велика структура. Це логістика, документи, наряди й багато іншого. Можна бути корисним, роблячи ту справу, в якій ти обізнаний. До того ж попередньо є курс молодого бійця, де вчать всього необхідного.
– Чи вдається тобі емоційно відволікатись?
Коли приїжджаю додому, то нервова система трішки відпочиває, розслабляється. Але з часом уже ходжу і не знаю, що робити. Я три тижні не знав де я є і що я роблю. На війні часто нас тішать тваринки. Є багато котів, собак. У нас вдома було три коти, а потім кішка народила ще шість. Ми годували їх, молока наливали. Також на позиції в нас був собачка, з позивним «Щурик». Коли ми по черзі чергували, спостерігали за ситуацією – дивилися хто виїжджає, хто заїжджає, то він був поруч і завжди все відчував. Як тільки йшли виходи з боку ворога – він завжди тікав в підвал. Тобто ми ще не чули, а він уже відчував. В такі моменти, зазвичай, маємо три секунди, щоб подумати та сховатись в підвал чи окоп.
Студенти та викладачі разом із військовим Іваном у Золочеві
– Наостанок, щоб ти хотів сказати українцям сьогодні?
Багато наших рідних, близьких побратимів загинуло. Ми не можемо опускати руки, ми за них помстимось! Хочеться, щоб все-таки люди не забували якою ціною ми захищаємо Україну, щоб більше цінували спокійні дні та ночі. Ми знищимо всіх окупантів, які знаходяться на нашій рідній землі. Ми обов’язково виграємо війну! Вічна пам’ять і слава хлопцям, які загинули.
Слава Україні! Героям Слава!
Студентка спеціальності Журналістика
Божена Волинець
