Студенти-журналісти ТНПУ зібрали
історії військовослужбовців
У межах курсу «Журналістський фах: журналістська майстерність» (викладач Наталія Біла) студенти третього курсу спеціальності «Журналістика» факультету філології і журналістики зібрали історії своїх друзів, знайомих та рідних військовослужбовців. Вони розповіли про успіхи та втрати, про віру та біль, про щоденні тривоги та нестримне бажання ПЕРЕМОГТИ.
«Я складаю іспит і розумію,
що над моєю головою літають снаряди…»
З початку повномасштабного вторгнення Тарас добровільно пішов у територіальну оборону. Там він отримав посаду лікаря, через що йому і дали позивний «Док». «Це був мій свідомий вибір, я розумів, що в мене є молодший брат, а в нього має бути краще майбутнє», – розповідає Тарас.
Уже в травні 2022 року «Док» був на передовій разом зі своєю командою: «Перші дні були важкі. По 20 поранених на день. Навіть часу присісти та щось повчити не було, а сесія розпочиналася за місяць». Усі заліки та іспити Тарас складав з окопу: «А що я мав казати: дайте мені «поблажку», бо я військовий? Ні, ми всі на рівних умовах».
Перший екзамен: Тарас у бронежилеті, каска і все спорядження під рукою. «За збігом обставин, у мене питання стосувалося військових дій. І я ще пожартував: «А може, вам наочно показати?» Я складаю іспит і розумію, що над моєю головою літають снаряди, а викладачі кажуть: «Де ти є?». Де-де? На передовій», – згадує Тарас.
Екзамен Тарас склав на відмінно. Зараз вже понад рік, як «Док» нищить ворога з побратимами. На запитання: «А чому не сказав викладачам, що ти на передовій. Можливо, поставили б екзамен автоматом?» Тарас відповів: «Виокремлювати себе якось неправильно. Наша основна мета – це нищити окупанта, утилізувати російську армію. Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! Україна понад усе!»
Владислав Каленіков
«Я ще молодий, я не хочу вмирати, я ще хочу жити!!!»
З Іваном ми знайомі досить давно. Він пам’ятає мене ще маленькою, яка бігала під стіл і була сестрою його друга.
Спочатку повномасштабного вторгнення Іван з друзями організували військові тренування, пізніше з ними займались тренери з Національної гвардії України. Вже тоді Іван розумів, що стане військовослужбовцем і поїде обороняти своїх рідних, близьких друзів, дітей та цивільний народ. Через 3 місяці занять, Іван їздив на Схід до друзів, які вже були в лавах ЗСУ, щоб довозити допомогу. Але в один момент хлопець зрозумів, що настав час брати в руки зброю.
Уже 24 вересня 2022 року Іван був мобілізований до навчального центру Національної гвардії України в резервний батальйон. Дивно, що повномасштабна війна почалася саме 24-го...
Хлопець познайомився з численними побратимами, з якими вони проходили навчання, спали разом, їли з однієї тарілки, і це були просто чудові хлопці, які вирішили стати на захист своїх близьких і рідних. Одним із них був Дмитро, 28 років, завжди веселий, добрий і турботливий до всіх.
Дві дати, 14 травня та 19 травня – різниця 5 днів. Першого дня – Іван перевівся в ОЗСП «Омега», а другого – вирушив на Схід, де служив у групі вогневої підтримки. У кінці червня Іван вже покинув зону бойових дій і направився на Кремінний напрямок. У цей час там було дуже «жарко», а ворог не припиняв обстріли наших позицій.
Одного ранку побратим повідомив Івану, що їхні позиції були обстріляні, і є загиблі, серед них – Дмитро. І тоді, як у фільмі: вся служба разом, слова, усмішка, обличчя… Через деякий час зателефонували та розповіли, як все сталося на позиціях і якими бути останні слова Дмитра: «Я ще молодий, я не хочу вмирати, я ще хочу жити!» Ці слова залишаться в пам’яті назавжди, як і пам’ять про побратима. Дуже важко втрачати друзів з якими ти провів багато свого часу. На жаль, таких випадків немало, а війна забирає кращих із наших синів, воїнів і побратимів. «Ми обов’язково помстимося та виграємо цю війну!!! Вічна Слава всім героям, які віддали своє життя за нас і за Україну!», – переконаний Іван.
Світлана Городецька
«Місцеві жителі перебинтували рани,
переодягли в цивільний одяг та вивезли мене з Маріка до Запоріжжя…»
«Палестина» – такий позивний в Олексія. Шлях військового розпочався з березня 2016 року, коли хлопець пішов добровольцем в полк «Азов». Там він пройшов найважчий тримісячний курс молодого бійця та після завершення його взяли в підрозділ. «Досвідчені хлопці, які вже мали бойовий досвід, почали нас, молодих, навчати мистецтва війни, адже на той час обізнані люди говорили: рано чи пізно – Росія на нас нападе!», – розповідає Олексій.
Вже 4 жовтня 2016 «Палік» (так називають Олексія побратими) підписав свій перший контракт «до закінчення бойових дій», за яким проходить службу й досі. Після підписання контракту Олексій обійняв посаду «оператор-навідник бронеавтомобіля Спартан». На весні 2017 року в хлопця були перші бойові виїзди в район населеного пункту Марʼїнки та Красногорівки Донецької області, де і здобув свій перший бойовий досвід стрільця.
«Початок повномасштабного вторгнення я зустрів у Маріуполі. Ми прокинулись від попадання двох ракет в багатоповерхівку неподалік нашої бази, після чого змінили своє місце дислокації, а я попросився в групу штурму. Хлопці з групи зачистки, в яких був БТР-3Е, взяли мене у свою команду. До речі, на цьому БТР-ЗЕ ми успішно проводили зачистки від російських ДРГ», – згадує «Палестина».
В березні 2022 р. БТР було знищено, а Олексій отримав осколкові поранення нижніх кінцівок, через які наступні дні не міг виконувати бойові завдання. Проте він залишався в госпіталі з побратимами, доки там було безпечно. «Під час команди відступу я не встиг за хлопцями, тому що розпочалась кровотеча на кінцівках. Місцеві жителі перебинтували рани, переодягли в цивільний одяг та вивезли мене з Маріка до Запоріжжя, після чого я прибув до військової частини, де були всі поранені. Близько трьох тижнів провів в госпіталі, потім мене виписали».
Отримавши звання молодшого сержанта, на новому місці Олексій знову розпочав тренування, щоб мати змогу потрапити в бойовий підрозділ. У вересні хлопцю пощастило, його взяли в спецпідрозділ «Омега», де він опанував нову спеціальність «обслуговування міномета в групі вогневої підтримки».
«Ми досить швидко почали опановували свою діяльність та виїхали на виконання бойових завдань, де командною роботою успішно утилізували окупантів. На бойовому виїзді я отримав звання «сержант», мене назначили командиром міномета. Після закінчення виїзду ми перебуваємо на відновленні. Потім з новими силами та знаннями продовжуємо зменшувати чисельність так званої російської армії!», – поділився спогадами Олексій.
Лілія Пасальська
«Ми розуміли, що в нас є хоча б якийсь мінімальний досвід
і треба допомагати, чого б це не вартувало…»
З 2012 по 2013 року Василь проходив строкову службу, а з 2013 по 2016 – контрактну. Вже тоді, з 2014 року, він разом із побратимами їздив на Схід. До повномасштабного вторгнення Василь працював у логістичній компанії.
«Зранку 25 лютого набрав мене товариш Саша і сказав: «Все, пора нам збиратись», і за годину був у мене вдома. Зібрали друзів із якими колись служили, навіть тих, хто не мав досвіду в армії. Вони теж пішли з нами», – згадує Василь.
Чоловік разом з побратимами поїхали до військового магазину і скупились всім необхідним, після чого вирушили до частини. «Ми розуміли, що в нас є хоча б якийсь мінімальний досвід і треба допомагати, чого б це не вартувало. Міг і не йти, але розумів, що маю бути там, де від тебе буде більше користі в цій ситуації», – згадує чоловік.
На запитання, що таке страх військовослужбовець відповів: «Страх є завжди, адже це відчуття, що щось іде не за твоїм планом. Як діяти в нетипових ситуаціях, як зорієнтуватися? Упевнений, що правильні дії можуть врятувати життя мені або побратимам».
Військовослужбовець розуміє, що його турбота за Україну допоможе країні бути ближчою до перемоги. «Я розумію, що треба допомагати армії. Кожне зволікання вартує життя. Ти або воюєш, або допомагаєш. Іншого вибору нема. Не можна бути осторонь від подій, які відбуваються навколо нас», – переконаний Василь.
Наталія Кузнец
